Упродовж останніх років проблема фіброміалгії (ФМ) набуває все більшої актуальності, що пов’язано як із значним поширенням цього захворювання, так і зі зростанням обізнаності медиків з цією нозологією. Однак часто ФМ називають міфом, ставлячи під сумнів її реальність як самостійного захворювання. Згідно зі статистикою ФМ частіше спостерігають у жінок працездатного віку, що обумовлює велику кількість соціальних питань, пов’язаних із хронічним болем, депресією та зниженням працездатності хворих цієї категорії. Унаслідок захворювання близько 30% пацієнтів втрачають працездатність, а приблизно 5% стають дезадаптованими в повсякденному житті [4, 35]. Однак, незважаючи на те, що останніми роками значно зріс науковий інтерес до діагностики та питань патогенезу ФМ, все ще залишається багато невирішених проблем. 

Часто через недостатню обізнаність медичного персоналу з ФМ пацієнтів із хронічним поширеним болем без відхилень показників лабораторних досліджень вважають агравантами та особами з функціональними психічними розладами, не надаючи їм належної медичної допомоги. Хворий залишається сам на сам із тривалим больовим синдромом або вдається до пошуку того лікаря, який нарешті встановить правильний діагноз.

Отже, що ж таке ФМ? Це позасуглобове ревматичне захворювання, що характеризується дифузним або генералізованим незапальним болем, втомлюваністю скелетних м’язів, болючістю при пальпації типових болючих точок (БТ), депресією, порушенням сну та астенією.

Дифузний м’язово-скелетний біль відомий медикам ще з часів Гіппократа. Перші відомості про цей клінічний синдром з’явилися більше ніж 150 років тому, коли в 1869 р. George Beard описав «неврастенію» у молодої жінки з порушенням сну, депресією, болем у шиї і локальними БТ у хребті як патологічну реакцію нервової системи на подразнення. У медичній літературі раніше використовували багато різних термінів для характеристики генералізованого незапального болю: м’язовий ревматизм, фіброзит, ревматизм м’яких тканин, вегетоміозит, нейроостеофіброз та психогенний ревматизм (назва, яка підкреслює зв’язок захворювання з депресією та стресом).

Термін «фіброміалгія» вперше був запропонований Мохамедом Юнусом у 1981 р. Тоді ж були опубліковані результати першого клінічного контрольованого дослідження, в якому вивчали клінічні прояви ФМ. У 70-х роках минулого століття H. Moldofsky та співавтори [24] опублікували дані про редукцію глибоких фаз сну та наявність типового альфа-дельта сну при ФМ. У 1972 р. H. Smythe та співавтори вперше запропонували діагностичні критерії ФМ, до складу яких включили поширений біль тривалістю не менше 3 міс, локальні БТ, порушення сну з ранковою втомою та м’язовою скутістю, відсутність змін лабораторних показників. У 1990 р. Американський коледж ревматологів опублікував перші класифікаційні критерії ФМ [33], а у 2007 р. European Leaque Against Reumatism (EULAR) вперше було видано рекомендації щодо лікування пацієнтів із цим захворюванням [13].

Поширеність ФМ серед дорослого населення усіх етнічних груп становить 2–6%, хоча частіше її діагностують у представників європеоїдної раси, здебільшого у жінок (співвідношення захворілих жінок до чоловіків складає 7–10:1). Дебют ФМ можливий у віці від 10 до 50 років (тобто від менархе до менопаузи), хоча здебільшого середній вік становить від 25 до 45 років [1, 20]. Цікаво, що в дитячому віці ФМ проявляється сильним болем у скелетних м’язах та суглобах. Співвідношення ФМ в дитячому віці серед хлопчиків і дівчаток становить 1:1. Однак у 70% дітей ознаки ФМ минають безслідно впродовж декількох років. У віці 60–79 років частота ФМ становить 7% і проявляється більш інтенсивним больовим синдромом [1].

Етіологія ФМ невідома. Розглядають роль деяких вірусів (особливо герпетичних), у кожного четвертого пацієнта хвороба розвивається після травми, а у 95% осіб у дебюті відзначено емоційні чи фізичні перевантаження. Останніми роками обговорюється питання генетичної зумовленості ФМ. У родичів першої лінії пацієнтів з ФМ у 8,5 раза частіше виявляють ознаки даного захворювання [7, 10, 11]. Ці залежності можуть бути пов’язані з генетичними мутаціями, а саме серотонінових рецепторів (поліморфізм 5-НТ-2а-рецепторів), D4-допамінових рецепторів чи катехоламін О-метилтрансферази [27, 38].

Патогенез ФМ остаточно не з’ясовано, в його основі лежать патологічні процеси в психонейроендокринній та імунній системах. Відомо, що порушення відбуваються як в центральній (ЦНС), так і в периферичній нервовій системі. Так, при ФМ виявляють порушення у низхідній антиноцицептивній системі, фази альфа-дельта сну, системи ендорфінів/енкефалінів, емоційної сфери та психосоматичні розлади. Відомо, що низхідна антиноцицептивна система здійснює фізіологічний механізм гальмування проведення больового імпульсу в задніх рогах спинного мозку та в інших структурах ЦНС. Провідні шляхи починаються в гіпоталамусі. Як нейромедіатор в них використовується енкефалін. Провідні шляхи досягають великого ядра шва (raphe magnus nucleus), звідки йдуть у задній ріг спинного мозку (нейромедіатор –– серотонін), де стимулюють вставні нейрони, медіатором яких також є енкефалін. Аксони цих нейронів іннервують пресинаптичну частину вхідних чутливих волокон, що призводить до пресинаптичного гальмування проведення болю больовими волокнами другого порядку шляхом блокування кальцієвих каналів. Недостатня продукція ендорфінів та енкефалінів у ЦНС спричиняє емоційні розлади та психосоматичні порушення. При ФМ встановлено зниження концентрації серотоніну і його доступності в ЦНС. Однак невідомо, чи зумовлено порушення метаболізму серотоніну при ФМ дисфункцією антиноцицептивної системи. В цьому процесі важливу роль відіграють власне поліморфізм 5-НТ-2а-серотонінових рецепторів та дефект транспорту серотоніну. Виявлення зниженого транспорту триптофану в плазмі крові та низький рівень 5-гідроксиіндолоцтової кислоти підтверджують гіпотезу центрального дефіциту серотоніну при ФМ [26]. Відомо про факт розвитку в добровольців важкого ФМ-синдрому після прийому інгібітора синтезу серотоніну фенклоніну, що підтверджує гіпотезу про роль дефекту серотонінергічних систем як центральної ланки патофізіологічного механізму розвитку болю при ФМ. Тому тісний взаємозв’язок хронічного болю і депресії пояснюється спільними ланками патогенезу, зокрема недостатністю активності серотонінергічних систем мозку.

Сьогодні загальноприйнятою є так звана концепція центральної сенситизації, з якою пов’язане формування хронічного болю при ФМ [30, 36]. Центральна сенситизація характеризується трьома ознаками, а саме: появою зони вторинної гіперальгезії; посиленням збудливості чутливих нейронів до надпорогового подразнення та їх збудженням на підпорогове подразнення. Клінічно це проявляться гіпералгезією та алодинією. В спиномозковій рідині у хворих з ФМ виявляють значне підвищення субстанції Р, яка є нейромедіатором центральної сенситизації [15, 29]. Відомо, що у хворих із ФМ значну роль у формуванні певних клінічних проявів відіграє мелатонін, який є головним маркером, що відображає біологічний годинник організму. При ФМ відзначають як підвищення рівня мелатоніну в нічний час (гіперфункція біологічного годинника), так і його зниження (гіпофункція), що супроводжується порушенням сну та депресивними розладами. Окрім мелатоніну, до розвитку ФМ можуть бути причетні інші медіатори, і зокрема, цитокіни, через які реалізуються такі симптоми ФМ, як біль та втомлюваність.

Певну роль у патогенезі ФМ відіграють порушення периферичної нервово-м’язової передачі, а саме: мікротравми м’язів; нетренованість м’язів; підвищений вміст субстанції Р, що може обумовити появу синдрому хронічного болю; збільшена кількість α-адренергічних рецепторів у м’язах, сльозних та слинних залозах і судинах пальців, що може призводити до підвищеної адренергічної активності структур навіть за нормальної концентрації катехоламінів і проявлятися м’язовим болем через відносну ішемію, сухістю кон’юнктиви і слизових оболонок та синдромом Рейно.

Характерно, що патоморфологічні порушення при ФМ відсутні. Так, у м’яких тканинах ознак запалення чи дегенеративних змін немає. Під час дослідження біоптата м’язів з використанням світлової мікроскопії відхилень від норми теж не знаходять, а за даними електронної мікроскопії виявляють лише ультраструктурні порушення міофібрил [1].

Класифікація. Виділяють первинну та вторинну ФМ. Первинна ФМ — це ізольована форма захворювання, яка розвивається без будь-яких супутніх чинників, тоді як вторинна ФМ завжди є ускладненням інших захворювань, провокуючи розвиток вираженого больового синдрому. Вторинну ФМ діагностують з урахуванням певного анамнезу, а саме наявності таких ревматичних захворювань, як остеоартроз, ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, або неревматичної патології (гіперпаратиреоз, гіпотиреоз, паранеопластичні синдроми, ентероколіт тощо).

Згідно з міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду ФМ належить до «захворювань м’язово-скелетної системи та сполучної тканини» (розділ XIII), підгрупа — «інші захворювання м’яких тканин» (M79.7).

Клінічна картина. Захворювання зазвичай розвивається поступово та характеризується хронічним перебігом. Основу всіх клінічних проявів ФМ складає біль, який наявний у 100% хворих, має характерні особливості і є облігатною ознакою ФМ. Саме через появу болю хворі звертаються до лікарів, і зокрема, до ревматологів та неврологів. Часто пацієнти описують біль як генералізований, однак хворобливі відчуття можуть мати й специфічну локалізацію, у зв’язку з чим виявляють скарги на біль у шиї, голові, попереку, грудному відділі хребта і описують його як двосторонній у верхніх чи/та нижніх кінцівках. Важливо пам’ятати, що ФМ завжди характеризується наявністю болю в осьовому скелеті. Захворюванню властивий феномен «біль в усьому тілі», коли під час активного опитування хворого не вдається виявити зону, яка б не боліла [3]. За характером цей біль здебільшого буває монотонним, виснажливим, носить усі ознаки хронічного, тривалість больового синдрому — більше 3 міс. Часто пацієнт сприймає біль як біль всередині суглоба чи м’язів, тому його іноді плутають з болем при артритах. Однак за результатами об’єктивного обстеження та за даними лабораторних досліджень будь-яких ознак системного запалення (випіт у суглобах, місцеве підвищення температури чи деформації) при ФМ не виявляють. Характерно, що інтенсивність болю змінюється, посилюючись у разі надмірних фізичних навантажень, травм м’яких тканин, недостатнього сну, охолодження та психоемоційного напруження. Інтенсивність болю може різко наростати, тоді цей стан позначають як «фіброзитний шторм» [28]. Пацієнти з ФМ погано реагують на зміну погоди: біль посилюється у холодну та вологу пору. Вираженість больових відчуттів зменшується завдяки впливу тепла, масажу, а також після відпочинку.

Особливою і, напевне, єдиною специфічною ознакою ФМ є наявність БТ — специфічних ділянок на поверхні тіла, яким властива значна болючість під час точкового натискування на них із силою, при якій блідне великий палець, яким натискували [2]. Звичайно такий біль не іррадіює. Хоча кількість позитивних точок у хворих із ФМ може бути різною (описано до 70 БТ у одного хворого), їх розташування та кількість є уніфікованою системою, що полегшує процес діагностики цього симптомокомплексу. Тому значення БТ для верифікації ФМ є дуже великим. Для них характерними є такі ознаки:

• щоб зумовити біль, достатньо легкого зусилля;
• під час пальпації можна спричинити такий біль, що виникає у хворих спонтанно (феномен «відтворюваності болю»);
• БТ розташовані в суворо визначених анатомічних зонах, тобто існує специфічна карта їхньої локалізації, яка і наведена в сучасних критеріях;
• контрольними точками вважають безболісні під час натискання ділянки поверхні тіла. Це точки на середній частині лоба, передній поверхні стегна, середній частині передпліч та на нігті великого пальця кисті.

Особливе місце в загальній картині клінічних проявів ФМ займають депресивні порушення, які є для цього захворювання також практично облігатними [12]. Депресія — це основна причина погіршення якості життя хворих. Досить типові в цих випадках скарги на пригнічений настрій, звуження кола інтересів і втрату відчуття задоволення. Але такий варіант депресивних розладів спостерігають лише у половини хворих. В інших випадках депресія «ховається» під маскою різних вегетативних, соматичних і численних алгічних проявів. У цих випадках доречно говорити про наявність прихованої або соматизованої депресії при ФМ [16].

Один із найхарактерніших клінічних проявів ФМ — порушення сну. У літературі сон при ФМ отримав характерну назву — «невідновний» через своєрідний комплекс типових скарг на відсутність відчуття відпочинку після сну, коли хворі прокидаються втомленими, а сон описують як поверхневий, неспокійний. Таке порушення сну спостерігають у 70% пацієнтів. Саме однією з причин підвищеного інтересу до проблеми ФМ стали дослідження канадського дослідника H. Moldofsky та співавторів [24], які у 1975 р. описали характерний для ФМ феномен, що отримав назву «альфа-дельта сон». Він полягає в тому, що в структуру глибокої стадії сну, для якої характерними є низькочастотні високоамплітудні дельта-хвилі, включаються фрагменти високочастотних коливань альфа-хвиль, притаманні активній діяльності. Тому тривалість ІV стадії сну суттєво скорочується. Вираженість цих електроенцефалографічних змін прямо пропорційно пов’язана з такими клінічними симптомами, як поверхневий сон і відсутність задоволення від нічного сну. У подальшому цей феномен було підтверджено результатами більшості досліджень і визнано характерною ознакою ФМ. Однак він не є абсолютно специфічним для ФМ, тому що в деяких дослідженнях його було описано у хворих з депресивними розладами, в періоди емоційного стресу, при синдромі апное сну та в деяких людей у нормі.

Характерною для ФМ є також ранкова скутість, яку спостерігають у 90% хворих. Тривалість її становить від декількох хвилин до декількох годин. Щоб позбутися цього відчуття, хворі часто застосовують тепло, виконують фізичні вправи. Однак наявність астенії, яка є характерною для цих хворих, обмежує можливості фізичної активності і змушує їх довго перебувати без рухів, що ще більше посилює скутість і больові відчуття. Часто скутість корелює з кількістю БТ.

Кожен другий пацієнт з ФМ скаржиться на відчуття припухлості м’яких тканин біля суглоба, однак під час об’єктивного огляду жодних змін, типових для артриту, не виявляють. З такою самою частотою зустрічаються парестезії, які можуть бути локальними і дифузними. Хворі суб’єктивно відчувають м’язову слабкість, однак за результатами неврологічного обстеження і дослідження швидкості проведення імпульсу по нервах (при електроміографії) відхилень від норми не виявляють. У 10% пацієнтів можливі синдром Рейно та сухість слизових оболонок носа і кон’юнктиви.

Крім описаних облігатних симптомів, для ФМ характерний цілий симптомокомплекс психовегетативних, психосоматичних та різноманітних алгічних розладів, які у пацієнтів із даною патологією зустрічаються в декілька разів частіше, ніж в загальній популяції (табл. 1). Найчастішими з них є такі: панічні атаки, гіпервентиляційний синдром, головний біль напруження, мігрень, синдром подразнення кишечника, синдром хронічної втоми, синдром неспокійних ніг, кардіалгія, біль у животі, міофасціальний біль тощо [3, 31, 37]. Слід підкреслити, що в одного хворого, як правило, можна виявити цілий симптомокомплекс вказаних порушень, домінування яких в клінічній картині нерідко ускладнює виділення «власне фіброміалгічних феноменів» [17].

Необхідно пам’ятати, що у пацієнтів із запальними захворюваннями суглобів чи іншими хворобами можливий розвиток ФМ. Така настороженість може попередити використання агресивної терапії основного захворювання. Так, якщо у хворого на ревматоїдний артрит є невідповідність між вираженістю больового синдрому та клінічними об’єктивними ознаками запалення суглоба, слід запідозрити ФМ з подальшою корекцією терапії.

Діагностика ФМ. У 1990 р. Американська колегія ревматологів [33] запропонувала критерії ФМ, які розроблені на основі даних обстеження 558 хворих. Чутливість цих критеріїв становить 88,4%, специфічність — 81,8%. До них відносять такі ознаки:

1. Наявність генералізованого симетричного болю (що поширюється на праву і ліву, верхню та нижню половину тулуба, або аксіальний біль) протягом не менше 3 останніх місяців.

2. Болючість під час пальпації не менше 11 з 18 (9 пар) специфічних БТ, у тому числі:

• в потиличній ділянці — в місці прикріплення m. suboccipitalis;
• в ділянці шиї — у передніх відділах простору між поперечними відростками СV–СVII;
• у середині верхнього краю трапецієподібного м’яза;
• в місці прикріплення надостного м’язa;
• в зоні з’єднання II ребра з грудиною (з верхнього його краю);
• в точках, що розташовані на 2 см дистальніше зовнішнього надвиростка плеча;
• в сідничній ділянці — у верхньому зовнішньому квадранті сідниці по передньому краю м’язa;
• у ділянці великого вертлюга стегна;
• у ділянці колінного суглоба — над медіальною жировою подушкою.

Однак ці критерії є скоріше класифікаційними, ніж діагностичними, оскільки основну увагу в них приділено болю, хоча цей симптом не є єдиним у симптомокомплексі ФМ [34]. Немає даних, що БТ інформативніші, ніж гіпералгезія та алоденія, які є ключовими у патогенезі ФМ. Тому необхідні нові, більш точні діагностичні критерії ФМ з включенням до них інших соматичних симптомів [32].

За даними лабораторних досліджень при ФМ, що не пов’язана з іншими захворюваннями, будь яких відхилень від норми не виявляють. Їх проводять лише з метою виключення інших захворювань, подібних до ФМ, і для виявлення можливих супутніх захворювань.

Лікування хворих з ФМ викликає труднощі, що зумовлено браком знань про етіологію та патофізіологію захворювання [8, 18, 19]. У 2008 р. були опубліковані рекомендації EULAR [13] щодо лікування пацієнтів з ФМ, які ґрунтуються на результатах 146 досліджень (табл. 2). У цих рекомендаціях зазначено, що підхід до лікування має бути мультидисциплінарним і складатися як з немедикаментозних, так і медикаментозних методів. Нефармакологічні методи лікування включають різні модифікації психотерапевтичних підходів, аутогенних тренінгів, методи біологічного зворотного зв’язку (рівень доказовості ІIb). Перш за все необхідно пояснити пацієнтам, що ФМ — це «реальне» захворювання. Розуміння цього приносить полегшення тим хворим, у яких постійні скарги вважали лише психологічно зумовленими або видуманими [6, 22, 23]. Важливо довести до хворих, що, незважаючи на те, що ФМ є дійсно хворобою, вони можуть самостійно усувати більшість симптомів і змінювати перебіг захворювання. Розуміючи суть свого стану, хворі з ФМ можуть покращувати сон або тренувати м’язи.

На функцію м’язів позитивно впливають аеробні вправи та бальнеологічне лікування (рівень доказовості ІIa та ІIb). Покращання функціональних можливостей м’язової системи сприяє зменшенню мікротравм м’язів, що в свою чергу може перервати порочне коло захворювання. Крім того, ці вправи покращують сон і підвищують концентрацію ендорфінів у ЦНС. Важливо пам’ятати, що фізичні навантаження мають бути невеликими і нарощувати їх необхідно поступово, щоб не спровокувати біль [9].

Фізіотерапія — недорогий та ефективний метод лікування ФМ. Рекомендують використовувати місцеві теплові аплікації, масаж, рідше акупунктуру тощо.

Медикаментозну терапію при ФМ призначають з метою корекції сну та зменшення болю в м’язах і тригерних точках. Цікаво відзначити, що для купирування больового синдрому традиційні нестероїдні протизапальні препарати є малоефективними, їх можна використовувати лише в низьких дозах, а їхнє підвищення не дає позитивного результату і зумовлює ризик розвитку побічних ефектів. Для усунення болю при ФМ рекомендований трамадол (рівень доказовості Іb). Основними ліками, які використовують для боротьби із болем при ФМ, є трициклічні антидепресанти (амітриптилін, нортриптилін), препарати, що підвищують рівень серотоніну (сертралін, флуоксетин, пароксетин), та антидепресанти інших класів (рівень доказовості Іb). Трициклічні антидепресанти у невисоких дозах, прийняті на ніч, покращують сон та зменшують вираженість болю в м’язах. Ефект від прийому препаратів настає швидко, що свідчить про те, що він пов’язаний не з ліквідацією депресії, а з гальмуванням виходу серотоніну із синапсу, що cприяє підвищенню концентрації серотоніну і покращанню ІV стадії сну. Крім того, трициклічні антидепресанти посилюють активність низхідного антиноцицептивного провідного шляху, що обумовлює анальгетичний ефект центральної дії.

Доведено, що тропісетрон, праміпексол [21] і прегабалін зменшують біль, тому вони рекомендовані для лікування хворих з ФМ (рівень доказовості Іb). Так, протиепілептичний засіб прегабалін (S-3-(амінометил)-5-метилгексанова кислота) зв’язується з допоміжною субодиницею (α2-δ-білок) потенціалзалежних кальцієвих каналів у ЦНС, активно заміщаючи [3Н]-габапентин [5, 14, 25]. Експериментально доведено, що для анальгезівного і протисудомного ефекту необхідно зв’язування прегабаліну з α2-δ-сайтом. Крім того, прегабалін зменшує звільнення деяких нейротрансмітерів, зокрема норадреналіну та субстанції Р. У традиційних фармакологічних дослідженнях безпеки препарату встановлено добру переносимість прегабаліну за умови його прийому в терапевтичній дозі.

Однак більшість пацієнтів, попри лікування, залишаються дезадаптованими в житті, у них зберігаються ознаки хронічного виснажливого болю з проявами депресії та порушеннями сну, що знижує їхню працездатність. Тому, оскільки ФМ залишається невирішеною проблемою в медицині, подальші дослідження патогенезу та методів лікування ФМ є доцільними. Організація психологічної та соціальної підтримки таких пацієнтів, а також створення асоціації хворих з ФМ можуть допомогти ім самостійно переборювати симптоми захворювання.

Література

1. Вест, С. Дж. Секреты ревматологии/С. Дж. Вест. – М.: СПб. Бином - Невский Диалект, 1999. – 768 с.
2. Свінцицький, А.С. Ревматичні хвороби та синдроми/А.С. Свінцицький и др. – К.: Книга плюс, 2006. – 680 с.
3. Табареева, Г.В. Фибромиалгия/Г.В. Табареева, С.Б. Короткова, А.М. Вейн//Журн. неврологии и психиатрии. – 2000. – № 4. – С. 69–77.
4. Anderberg U.M., Marteinsdottir I., Theorell T., von Knorring L. The impact of life events in female patients with fibromyalgia and in female healthy controls. Eur. Psychiatry. 2000; 15 (5): 331.
5. Arnold L.M., Goldenberg D.L., Stanford S.B. et al. Gabapentin in the treatment of fibromyalgia: a randomized, double-blind, placebo-controlled, multicenter trial. Arthritis Rheum. 2007; 56 (4): 133–164.
6. Arnold L.M. Biology and therapy of fibromyalgia. New therapies in fibromyalgia. Arthritis Res. Ther. 2006; 8 (4): 212.
7. Arnold L.M., Hudson J.I., Hess E.V. et al. Family study of fibromyalgia. Arthritis Rheum. 2004; 50 (3): 9442.
8. Burkhardt C., Goldenberg D.L., Crofford L.J. et al. Guideline for the Management of Fibromyalgia Syndrome Pain in Adults and Children. APS Clinical Practice Guidelines Series. 2005; № 4.
9. Busch A.J., Barber K.A., Overend T.J., Peloso P.M.J., Schachter C.L. Exercise for treating fibromyalgia syndrome. Cochrane Database of Systematic Reviews. 2007; Issue 4. Art. No.: CD003786. DOI: 10.1002/14651858.CD003786.pub2. http://www2.cochrane.org/reviews/en/ab003786.html
10. Buskila D., Sarzi-Puttini P. Biology and therapy of fibromyalgia. Genetic aspects of fibromyalgia syndrome. Arthritis Res. Ther. 2006; 8 (5): 218.
11. Buskila D., Dan B., Cohen H. et al. An association between fibromyalgia and the dopamine D4 receptor exon III repeat polymorphism and relationship to novelty seeking personality traits. Mol. Psychiatry. 2004; 9 (8): 730.
12. Buskila D., Cohen H. Comorbidity of fibromyalgia and psychiatric disorders. Curr. Pain Headache Rep. 2007; 11 (5): 333.
13. Carville S.F., Arendt-Nielsen S., Bliddal H. et al. EULAR evidence-based recommendations for the management of fibromyalgia syndrome. Ann. Rheum. Dis. 2008; 67 (4): 5361.
14. Crofford L.J., Rowbotham M.C., Mease P.J. et al. Pregabalin for the treatment of fibromyalgia syndrome: results of a randomized, double-blind, placebo-controlled trial. Arthritis Rheum. 2005; 52 (4): 126–143.
15. Evengard B., Nilsson C.G., Lindh G. et al. Chronic fatigue syndrome differs from fibromyalgia. No evidence for elevated substance P levels in cerebrospinal fluid of patients with chronic fatigue syndrome. Pain. 1998; 78 (2): 153.
16. Giesecke T., Gracely R.H., Williams D.A. et al. The relationship between depression, clinical pain, and experimental pain in a chronic pain cohort. Arthritis Rheum. 2005; 52 (5): 157–174.
17. Glass J.M. Cognitive dysfunction in fibromyalgia and chronic fatigue syndrome: new trends and future directions. Curr. Rheumatol. Rep. 2006; 8 (6): 425.
18. Goldenberg D.L., Burckhardt C., Crofford L. Management of fibromyalgia syndrome. JAMA. 2004; 292 (19): 2388–2395.
19. Goldenberg D.L. Multidisciplinary modalities in the treatment of fibromyalgia. J. Clin. Psychiatry. 2008; 69: 30.
20. Goldenberg, D.L. Fibromyalgia syndrome a decade later: what have we learned? Arch. Intern. Med. 1999; 159 (8): 777–785.
21. Holman A.J., Myers R.R. A randomized, double-blind, placebo-controlled trial of pramipexole, a dopamine agonist, in patients with fibromyalgia receiving concomitant medications. Arthritis Rheum. 2005; 52 (8): 249–505.
22. Kroenke K. Efficacy of treatment for somatoform disorders: a review of randomized controlled trials. Psychosomatic medicine. 2007; 69 (9): 881–888.
23. Martinez-Lavin M. Biology and therapy of fibromyalgia. Stress, the stress response system, and fibromyalgia. Arthritis Res. Ther. 2007; 9(4): 216.
24. Moldofsky H., Scarisbrick P., England R., Smythe H. Musculosketal symptoms and non-REM sleep disturbance in patients with «fibrositis syndrome» and healthy subjects. Psychosom. Med. 1975; 37 (4): 341–351.
25. Moore R.A., Straube S., Wiffen P.J. et al. Pregabalin for acute and chronic pain in adults. Cochrane Database of Systematic Reviews. 2009; Issue 3. Art. No.: CD007076. DOI: 10.1002/14651858.CD007076.pub2. http://www2.cochrane.org/reviews/en/ab007076.html
26. Mountz J.M., Bradley L.A., Modell J.G. et al. Fibromyalgia in women. Abnormalities of regional cerebral blood flow in the thalamus and the caudate nucleus are associated with low pain threshold levels. Arthritis Rheum. 1995; 38 (7): 926–938.
27. Narita M., Nishigami N., Narita N. et al. Association between serotonin transporter gene polymorphism and chronic fatigue syndrome. Biochem. Biophys. Res. Commun. 2003; 311 (2): 264.
28. Pae C.U., Luyten P., Marks D.M. et al. The relationship between fibromyalgia and major depressive disorder: a comprehensive review. Curr. Med. Res. Opin. 2008; 24 (8): 2359–2371.
29. Russell I.J., Orr M.D., Littman B. et al. Elevated cerebrospinal fluid levels of substance P in patients with the fibromyalgia syndrome. Arthritis Rheum. 1994; 37 (11): 1593–1601.
30. Schweinhardt P., Sauro K.M., Bushnell M.C. Fibromyalgia: a disorder of the brain? Neuroscientist. 2008; 14 (5): 415–421.
31. Wallace D.J., Hallegua D.S. Fibromyalgia: the gastrointestinal link. Curr. Pain Headache Rep.2002; 8 (5): 364.
32. Wolfe F. Stop using the American College of Rheumatology criteria in the clinic. J. Rheumatol. 2003; 30 (8): 1671–1672.
33. Wolfe F., Smythe H.A., Yunus M.B. et al. The American College of Rheumatology 1990 Criteria for the Classification of Fibromyalgia. Report of the Multicenter Criteria Committee. Arthritis Rheum. 1990; 33 (2): 160–172.
34. Wolfe F. Fibromyalgia wars. J. Rheumatol. 2009; 36 (4): 3588–3592.
35. Wood P.B., Schweinhardt P., Jaeger E. et al. Fibromyalgia patients show an abnormal dopamine response to pain. Eur. J. Neurosci. 2007; 25 (12): 3576–3582.
36. Yunus M.B. Role of central sensitization in symptoms beyond muscle pain, and the evaluation of a patient with widespread pain. Best Pract. Res. Clin. Rheumatol. 2007; 21 (3): 481–497.
37. Yunus M.B., Aldag J.C. Restless legs syndrome and leg cramps in fibromyalgia syndrome: a controlled study. BMJ. 1996; 312 (7042): 1339–1349.
38. Zubieta J.K., Heitzeg M.M., Smith Y.R. et al. COMT val158met genotype affects mu-opioid neurotransmitter responses to a pain stressor. Science (journal). 2003; 299(5610): 1240–1243.