Лишень вдумайтесь: завдяки зусиллям медичної служби в роки Великої Вітчизняної війни з числа поранених щоденно до строю поверталась нова дивізія! Після війни більшість військових лікарів та медичних сестер продовжили працювати, лікувати пацієнтів та передавати свій неоцінений досвід колегам. Дехто з них й досі не скинув білого халата, інші вже перебувають на заслуженому відпочинку. З деякими з них — ветеранами Великої Вітчизняної війни, військовими лікарями нам пощастило зустрітись. Це добре відомі медичній спільноті заслужені спеціалісти — лікар-ендокринолог Борис Володимирович Епштейн, який досі, незважаючи на свій поважний вік, продовжує працювати в Головному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» (ГВКГ), та Володимир Миколайович Ткаченко, в минулому лікар-отоларинголог, один із засновників та організаторів радянської, а згодом і української військової отоларингології. Життя та трудовий шлях таких людей — окрема сторінка в історії медицини. Ми попросили їх про це розповісти.

Борис Володимирович Епштейн, лікар-ендокринолог ГВКГ, професор, заслужений лікар України, полковник медичної служби у відставці:

— Народився і виріс у Києві. Мій шлях в медицину розпочався дещо незвично. З юних років я та мої однолітки мріяли про авіацію, нашими кумирами були відомі пілоти — Валерій Чкалов, Георгій Байдуков та інші. Я навіть почав займатись у льотно-планерній школі, освоїв планер. Рішення стати лікарем та присвятити життя найгуманнішій професії було прийнято неочікуване: прочитав книгу академіка О.О. Богомольця «Продовження життя», яка відкрила для мене абсолютно новий світ та безмежний напрямок діяльності — служіння людям на теренах медицини. Тому моїм логічним рішенням було в 1940 р. вступити до столичного медичного інституту. Але невдовзі довелося вдягти мундир, стати військовим лікарем та воювати за людські життя. Причиною тому, як нескладно здогадатись, стала війна. В червні 1941 р. я та чимало моїх однокурсників звернулись до місцевих військкоматів з проханням відправити нас добровольцями на фронт. Але у влади щодо мене та моїх товаришів були інші наміри. Було прийнято рішення, що студенти перших трьох курсів будуть продовжувати навчання в евакуації, а 4-го та 5-го — отримають дипломи та відправляться в діючу армію. Згодом Київський медичний інститут було евакуйовано до Харкова. Я та деякі з моїх товаришів і тут не залишили намірів потрапити на фронт та звернулись з відповідним проханням до харківського обласного військкомату. Через деякий час я отримав повідомлення, що мене зараховано слухачем 2-го курсу Куйбишевської військово-медичної академії, яку згодом було розформовано та об’єднано з Ленінградською військово-медичною академією ім. С.М. Кірова (ВМА), евакуйованою до Самарканду. В березні 1944 р. мені присвоїли чергове військове звання капітана медичної служби, вручили диплом про закінчення ВМА ім. С.М. Кірова, після чого направили лікарем танко-десантного батальйону 78-ї бригади 10-го Дніпровського танкового корпусу на 1-й Український фронт, у складі якого я дійшов аж до Східної Прусії, де й зустрів День Перемоги.

Чимало раз довелося бути свідком людських трагедій, героїзму душі та величі вчинків. У перший день служби командир батальйону, герой Радянського Союзу полковник М.К. Шапошніков сказав мені: «Бережи людей, капітан, і бережи себе». Піклування про життя та здоров’я людей стало для мене, без перебільшення, «наказом» на все життя. Виконувати його під час війни доводилось чи не щодня, рятуючи поранених членів екіпажів з палаючих підбитих танків. Так, під час бою в районі м. Сігулда в Прибалтиці на міні підірвався танк начальника штабу батальйону. З допомогою двох автоматників мені вдалося витягнути пораненого з танку. Рана виявилась серйозною — вибухом йому відірвало стопу. Часу на роздуми не було, тому, розірвавши свою натільну сорочку, я зробив перев’язку та направив постраждалого до медсанбату. Доводилося силами особового складу та боєздатних поранених організовувати та командувати обороною санвзводу. Одного разу разом з кавалером двох орденів Червоного Прапора санітаром Іваном Берьозкіним таємно проникли до занятого супротивником невеликого населеного пункту, відшукали в підвалі одного з будинків наших поранених та надали їм необхідну медичну допомогу, деяких з них евакуювали (за цей подвиг Б.В. Епштейна було нагороджено медаллю «За відвагу», загалом на його кітелі 6 бойових орденів та 40 медалей — прим. ред.). Війна навчила правильно діяти в екстремальних ситуаціях, миттєво приймати вірні рішення, зміцнила дух, дала справжнє розуміння ціни дружби та взаємодопомоги, а головне — ціни людського життя та здоров’я. Однак такої «школи» нікому не побажаєш, війна — найбільша трагедія!

Після закінчення війни ще 15 років продовжував працювати у військах, а в 1959 р. став старшим ординатором 408-го Київського окружного військового госпіталю (зараз — ГВКГ), де маю честь працювати і дотепер. Отримав звання «полковник медичної служби», очолював терапевтичне відділення.

На початку 60-х років минулого сторіччя обрав для себе спеціалізацію — ендокринологія (Б.В. Епштейн опублікував близько 180 різнотематичних наукових робіт з ендокринології — прим. ред.). Чому саме ендокринологію? На мій погляд, із цією медичною галуззю тісно переплелися інші напрямки — кардіологія, гастроентерологія, офтальмологія тощо. Жодного разу не пошкодував, що присвятив своє лікарське життя цій науці.

З нагоди 65-ї річниці Великої Перемоги бажаю читачам ніколи не знати, що таке війна або збройні конфлікти, ветеранам Великої Вітчизняної війни бажаю міцного здоров’я, належної людської уваги та добра! Зі святом, шановні співвітчизники!

Володимир Миколайович Ткаченко, лікар-отоларинголог, заслужений лікар України, кандидат медичних наук, полковник медичної служби у відставці, в 1974–1985 рр. — начальник отоларингологічного відділення 408-го Київського окружного військового госпіталю (ГВКГ):

— Народився і виріс у Краснодарі, де влітку 1941 р. закінчив десятирічку. Звістку про початок війни почув практично відразу після випускного вечора. Згодом за направленням міського військкомату вирушив до клубу повітроплавання, де як призовник пройшов курс підготовки парашутистів. Однак після закінчення спеціального навчання з’ясувалось, що населений пункт, в якому ми мали проходити службу після аерошколи, захоплений німцями. Тому довелось терміново «перекваліфікуватись»: у березні 1942 р. пройшов підготовку в школі радистів Чорноморського флоту. Наприкінці цього ж року після випуску нас направили до блокадного Ленінграда. Так я став червонофлотцем і продовжив службу на ескадреному тральщику «Василий Громов» Балтійського флоту, до самого кінця війни командуючи групою корабельних радистів.

У 1946 р. демобілізувався і вступив до Кубанського медичного інституту, який через 5 років закінчив з «червоним» дипломом. Після цього доля підготувала мені цікавий сюрприз. Незважаючи на те, що після медінституту державна комісія залишила мене в аспірантурі на кафедрі отоларингології, в липні 1951 р. я отримав повістку з військкомату про повторний призов до армії. Присвоїли мені звання старшого лейтенанта медичної служби та направили служити в Прибалтійський військовий округ. Однак я не збирався відмовлятись від своєї мрії — стати отоларингологом, займатись практичною та науковою роботою. По дорозі до місця служби відвідав кафедру отоларингології Ленінградської військово-медичної академії, де зустрівся з начальником кафедри, генерал-лейтенантом медичної служби В.І. Воячеком. Він чітко окреслив перспективи моєї праці на теренах військової медицини і професійні вимоги, що висувають до лікаря, який бажає стати отоларингологом. Його слова: «Все залежить лише від вас» — стали для мене настановою для подальшої праці, професійного розвитку та навчання. Під час служби у військах доводилось виконувати практично всі завдання, які стоять перед військовим лікарем: широкопрофільна медична практика, санітарно-гігієнічна та протиепідеміологічна робота.

Незважаючи на те, що відразу після призову мені не довелося опановувати спеціальність отоларинголога, я не впав у відчай і став поступово і наполегливо втілювати свою професійну мрію. Під час служби в одній із частин Калінінграду вечорами і вихідними днями у місцевому госпіталі набував необхідних навичок у лікуванні пацієнтів із ЛОР-захворюваннями. У 1952 р. нарешті збулась моя мрія — мене направили до Ризького окружного військового госпіталю, де я пройшов первинну спеціалізацію з отоларингології. Однак до мого призначення на першу «отоларингологічну» посаду пройшло ще 4 роки.

У 1956 р. мене призначили старшим ординатором-отоларингологом хірургічного відділення польового пересувного госпіталю, через декілька років був зарахований на дворічний факультет удосконалення лікарів ВМА ім. С.М. Кірова. Моїми вчителями були професор К.Л. Хілов та академік В.І. Воячек. З 1962 по 1969 р. працював в отоларингологічному відділенні 367-го окружного військового госпіталю у Тбілісі, потім — на посаді начальника аналогічного відділення Центрального військового госпіталю та головного отоларинголога Південної групи військ (м. Будапешт).

У листопаді 1974 р. був переведений до 408-го київського окружного військового госпіталю, призначений начальником отоларингологічного відділення, в якому працював практично до самої демобілізації з лав армії — до 1986 р. Однак на цьому моя робота в медицині та, зокрема, в ГВКГ не закінчилась: останнім часом займався науково-дослідницькою, видавничою та організаторською діяльністю.

Вважаю, що свого часу зробив правильний вибір: немає більш благородної справи, ніж лікувати та рятувати людей, допомагати їм, робити свій посильний внесок у розвиток медичної науки. Особливо гостро потребу в цьому відчуваєш, коли не з чуток знаєш, що таке війна, розумієш ціну людського життя. Саме тому військові лікарі завжди перебувають «на передовій» лікувальної та наукової роботи.

На це, звичайно, потрібні сили, тому бажаю колегам міцного здоров’я та бойової вдачі, і щоб свої вміння вам доводилось застосовувати лише в мирній обстановці! Із 65-ю річницею Великої Перемоги!

Від редакції: В.М. Ткаченка по праву можна вважати одним з фундаторів радянської та української військової отоларингології. Він є автором 170 наукових робіт з різних питань отоларингології, 22 винаходів та 188 раціоналізаторських пропозицій, зробив більше 100 доповідей на наукових заходах різного рівня. Винаходи В.М. Ткаченка застосовані у продукції, яку випускав «Київський завод медичних виробів». Методи лікування пацієнтів, запропоновані В.М. Ткаченком, досі застосовують в медичній практиці як у військово-медичних закладах, так і в цивільних лікарнях. Під керівництвом В.М. Ткаченка підготовлено цілу плеяду відомих радянських та українських лікарів-отоларингологів.

Редакція журналу «Therapia» щиро вітає всіх ветеранів з ювілеєм Великої Перемоги! Ми вдячні за ваш самовідданий подвиг та працю! Низький уклін вам, герої!

Олександр Сіроштан