Погодьтесь, майже кожен з нас хоча б один раз ставив собі риторичні запитання: «Чим керуються ті чи інші посадові особи, приймаючи вочевидь неефективні, безперспективні, а інколи й безглузді рішення?» Щодо останнього, то істина часто буває десь поруч... Що мається на увазі? Виявляється, в Україні законодавством не передбачено, щоб високопосадовці — представники різних гілок влади, керівники галузей, відомств, установ, голови адміністрацій та рад ycix рівнів, судді — проходили відповідну медико-психіатричну експертизу на профпридатність.

У такій ситуації медична галузь опиняється в доволі складному становищі: з одного боку, ніхто не може гарантувати, що провідні посади обійматимуть психічно адекватні чиновники, з другого, у самих лікарів часто запитують: «Куди дивиться медицина?» та «Чому належним чином не забезпечує охорону психічного здоров’я нації?». По суті, йдеться про одну зі складових національної безпеки.

Прокоментувати ці запитання та роль медичної галузі у їх вирішенні ми попросили Ярослава Радиша, доктора наук з державного управління, професора кафедри управління охороною суспільного здоров’я Національної академії державного управління при Президентові України, заступника голови та члена спеціалізованих вчених рад зі спеціальності «державне управління» та апробаційної вченої ради Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України, полковника медичної служби у відставці. Одним з напрямків роботи Я. Радиша є дослідження взаємозалежності успішності управлінської діяльності від психічного здоров’я конкретних керівників та чиновників.

— Ярославе Федоровичу, в одній з пісень В. Висоцького є фраза: «Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков…». Як її зміст можна інтерпретувати на теперішню методологію та якість прийняття управлінських рішень чиновниками різного рангу та з різних галузей? Інколи, висловлюючись образно, в змісті деяких документів «без психіатра не розібратись»…

— Цікаве запитання… Можливо, наявність подібних проблем зумовлена поєднанням високої відповідальності й нервових стресів серед усіх без винятку керівників, а чиновників галузевого чи державного рівня особливо. Подібна напруженість у роботі може стати пусковим механізмом для розвитку тих чи інших, нерідко прихованих, нервово-психічних розладів. Водночас детальне періодичне визначення стану психічного здоров’я ключових керівників та кандидатів на відповідальні посади доцільно зробити обов’язковою процедурою. Це сприятиме ефективному використанню особистісного позитивного потенціалу державного службовця, який є основою його управлінської діяльності.

Робота сучасного керівника поліфункціональна. Зумовлено це тим, що в управлінській діяльності він постійно вирішує проблеми як загального, так і вузького специфічного характеру. У зв’язку з цим підготовка нової генерації державних службовців має бути багатодисциплінарною і забезпечувати набуття навичок з вирішення широкого спектру складних управлінських проблем.

— Сказане стосується й вітчизняної системи охорони здоров’я?

— Безперечно. Сучасний фахівець української системи охорони здоров’я — особа, яка, по суті, здійснює керівництво лікувально-профілактичними закладами (ЛПЗ) в так званому «єдиному медичному просторі» шляхом спрямування, організації та регулювання діяльності підпорядкованих колективів для досягнення відповідних економіко-виробничих і соціально-психологічних цілей в умовах розвитку різних форм власності. Таким чином, діяльність чиновника від медицини підпорядкована загальній схемі діяльності керівників органів управління. Тому професійна «модель» керівника системи охорони здоров’я повинна включати і сфери загальної управлінської діяльності: організаційно-управлінську, соціально-психологічну, виробничу, самоменеджмент, які спрямовані на ефективне функціонування об’єктів управління з метою реалізації їх місії. Мається на увазі ефективна реалізація призначення всіх складових системи охорони здоров’я.

Теперішні керівники змушені змінювати традиційні стереотипи діяльності у зв’язку зі зміною моделі самого управління. Замість старої закритої системи управління медичною галуззю, якій притаманні централізований контроль над ресурсами, застарілі технології адміністрування та «монархічна» ієрархія, догідливість, «телефонне право» та інші подібні складові, приходить нова, відкрита система. Для неї більше характерні співпраця, взаємодопомога, демократична регуляторна діяльність. Зокрема, сучасні керівники медичної галузі мають вміти застосовувати нові управлінські механізми, шукати альтернативні шляхи фінансування ЛПЗ, забезпечувати епідеміологічне благополуччя населення, що проживає на підвідомчих територіях.

Метою належної підготовки сучасних управлінців, у тому числі й для медичної галузі, має бути забезпечення умов всебічного розвитку особистості, здатної працювати в умовах, що змінюються, приймати правильні рішення, нести персональну відповідальність за реалізацію і наслідки останніх. Основними принципами, які забезпечуватимуть організаційні, наукові та методичні засади міждисциплінарної підготовки високопрофесійних спеціалістів з управління та адміністрування, будуть особиста наполегливість, цілеспрямованість, єдність професіоналізму та етики, рівність, міждисциплінарність, безперервність, науковість, розвиток та взаємодія культур, варіативність. Важливу роль в успішній діяльності керівника відіграє стан фізичного і психічного здоров’я як основні компоненти особистісного потенціалу людини.

Таким чином, новій генерації керівників системи охорони здоров’я України для успішної діяльності в сучасних умовах необхідно бути фізично та психічно здоровими, а також займатись самовдосконаленням, вміти управляти власною кар’єрою.

— З цим важко не погодитись, але яка роль і за яких умов може бути відведена медичній галузі та кожному лікареві в «охороні» держави та суспільства від, м’яко кажучи, незрозумілих рішень неадекватних чиновників?

— Питання для України дуже актуальне та водночас дуже складне. Належне ставлення до проблеми психічного здоров’я населення та окремих людей є невід’ємною складовою правового суспільства. Медико-соціальна політика щодо цього має передбачати участь держави в управлінні системою психіатричної допомоги, спрямованої на задоволення інтересів суспільства. Однією зі складових такої політики і має бути законодавчо прописана процедура періодичного проходження чиновниками, які обіймають ключові посади в державі, відповідних психіатричних експертиз «на профпридатність». Ну й звичайно, таку експертизу мають обов’язково проходити кандидати на такі пости.

За умов належного нормативно-правового забезпечення важлива роль у діагностиці психічного стану кандидатів на ті чи інші керівні посади має належати клінічній психіатрії. Певне значення має також вміння кожного лікаря, незалежно від спеціалізації, розпізнати симптоми порушення психічної діяльності у своїх пацієнтів, вчасно «підключити» до процедури діагностики чи лікування відповідних фахівців. Скажу більше, саме лікарі терапевтичного та хірургічного профілю часто є першими, хто запідозрює у своїх пацієнтів психічні відхилення. Так, лікарі загальної практики (сімейні лікарі), терапевти, хірурги та невропатологи — саме ті спеціалісти первинної ланки лікарської медичної допомоги, які найчастіше контактують з пацієнтами під час поліклінічного прийому, а відтак мають відігравати одну з ключових ролей у забезпеченні охорони суспільного психічного здоров’я. Тому є сенс нормативно інтегрувати лікарів згаданих вище спеціальностей в систему психіатричної профілактики та експертизи, звичайно, після проходження ними відповідних курсів з теоретичної та практичної підготовки.

— Як кажуть, дійсно хотілося б… Що маємо насправді?

— У нинішніх умовах ситуація виглядає по-іншому. Причиною того, що провідні посади в державі, місцевих органах влади, в тій чи іншій галузі обіймають, скажімо так, люди, в психічній адекватності та профпридатності яких у багатьох виникають певні сумніви, є невідповідна нормативно-правова база. Насамперед, не існує реальної ефективної процедури, згідно з якою кандидатів на високі державні (галузеві) управлінські посади чи «психічно підозрілих» чиновників можна було б змусити пройти незалежну психіатричну експертизу. Навіть будь-які професійні висновки, припущення чи рекомендації лікарів первинної ланки, які обстежували таких пацієнтів, не мають відповідної юридичної сили. Навпаки, «занадто прискіпливого» та уважного лікаря можуть «попросити» тримати свої думки при собі і дякувати, що «дуже серйозні» пацієнти чи їх представники не подали на нього до суду.

Психіатрична допомога, згідно з Законом України «Про психіатричну допомогу» (далі — Закон), — «комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади». Ключовими ознаками правового регулювання психіатрії, відповідно до Закону, є презумпція психічного здоров’я. Таким чином, кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку передбачених законодавством. Законом також передбачено принцип добровільного звертання за психіатричною допомогою та добровільне проходження психіатричних обстежень. На результати останніх поширюється принцип конфіденційності. Ніхто жодним чином не ставить під сумнів правильність та доцільність згаданих вище положень Закону. Завдяки ним психіатрична галузь не може бути використана як каральний чи репресивний інструмент: унеможливлюється госпіталізація до психіатричних стаціонарів «небажаних» людей, визнання їх психічно хворими та недієздатними. Однак компетентним організаціям і фахівцям слід розглянути доцільність внесення до вітчизняної законодавчої бази положень, згідно з якими кандидати на високі державні чи галузеві посади мали б пройти об’єктивну психіатричну експертизу на предмет психічного здоров’я та здатність виконувати ті чи інші професійні обов’язки. Також чиновники, які вже працюють на відповідних посадах, мали б періодично, скажімо раз на рік, проходити психіатричну експертизу на профпридатність. Така система, до речі, працює в силових державних структурах: командний склад, офіцери та військовослужбовці-контрактники обов’язково періодично проходять комплексне медичне обстеження, у тому числі у психіатра та невропатолога. Так передбачено відповідними «відомчими» законами та підзаконними актами. Чому б подібну практику не врахувати при внесенні змін до законів, які регламентують роботу інституту державної служби, державних службовців, окремих галузей та відомств. Логічні зміни також мають бути внесені в документи, які регулюють роботу системи охорони здоров’я та її працівників.

Окрім планових психіатричних обстежень чиновників чи кандидатів на державну службу, варто передбачити об’єктивний дієвий механізм, відповідно до якого можна було «достроково» направити на обстеження посадовця, поведінка та якість роботи якого викликає сумніви щодо психічної адекватності та спроможності. Питання конфіденційності результатів психіатричних обстежень чи факти направлення на них тих чи інших чиновників має бути вирішено окремо. Можливо, «бюлетені» про стан здоров’я перших осіб держави й варто оприлюднювати. Така практика існує в багатьох розвинених державах світу. Громадяни мають бути впевнені, що лідерами держави, керівниками галузі, відомства чи стратегічно значимих організацій (відповідний перелік має бути затверджений окремо) є психічно здорові та адекватні люди.

До слова, існують же законодавчо передбачені обмеження щодо добровільності звернення за психіатричною допомогою, наприклад, якщо поведінка людини є потенційно загрозливою для свого здоров’я або здоров’я оточуючих; безпомічність, тобто нездатність самостійно задовольняти основні життєві потреби; небезпека нанесення шкоди здоров’ю внаслідок погіршення психічного стану, якщо особа буде залишена без психіатричної допомоги. Поміркуйте логічно, хіба суспільна шкода від психічно неадекватного високопосадовця буде меншою, ніж від «пересічного» пацієнта? То чому такого роду небезпека не повинна попереджуватися державою? На жаль, у доцільності цього ми з вами переконуємося доволі часто…

Однією з головних передумов початку зазначених вище реформ має бути усвідомлення чіткого причинно-наслідкового зв’язку між психічним здоров’ям чиновників та ефективністю їх роботи. Впровадити відповідні зміни можна буде лише за умов внесення змін до законодавчої бази та нормативного розширення професійних прав працівників системи охорони здоров’я, оскільки саме фахівці медицини мають відігравати одну з ключових ролей у визначенні рівня психічної профпридатності «особливих» пацієнтів. Якщо розібратись, забезпечити ефективне вирішення цих питань — значить, без перебільшень, привести до належного стану одну з важливих складових національної безпеки України. Лише фізично та психічно здорова нація, її лідери можуть забезпечити гідний розвиток держави та суспільства.

В одному з наступних номерів журнал «Therapia» планує продовжити обговорення цієї теми. До розмови хочемо запросити провідних спеціалістів-психіатрів, які опікуються питаннями психічного здоров’я суспільства та ролі медичних працівників у його забезпеченні.

Бесіду вів Віталій Оверченко, фото надано респондентом