Варто лише пригадати необґрунтовані звинувачення на адресу українських хірургів. Чому в розвинених країнах трансплантологія — прогресивний та доволі поширений метод хірургічного лікування, а в Україні — недоступна «розкіш» для більшості пацієнтів та привід для серйозних суперечок? Яке майбутнє та перспективи вітчизняної трансплантології?

   Прокоментувати це питання ми попросили відомого хірурга-трансплантолога — Олександра Никоненка, професора, доктора медичних наук, члена-кореспондента НАН України, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Державної премії України, кавалера ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ректора Запорізької медичної академії післядипломної освіти, директора Запорізького центру трансплантології.

— Олександре Семеновичу, наскільки «рідною» для української медицини є трансплантологія?

— Україна не лише володіє достойним потенціалом для розвитку трансплантології, а є й батьківщиною цієї науки та практичної хірургії. Ще в другій половині ХІХ сторіччя свій внесок до розробки питань трансплантології зробили видатні вчені М.І. Пирогов, Ю.К. Шимановський, на початку ХХ сторіччя першими в світі пересадку тканин здійснили В.М. Шамов і В.П. Філатов, а вже 3 квітня 1932 р. хірург Ю.Ю. Вороной вперше зробив трансплантацію нирки жінці, яка перебувала у вкрай тяжкому стані через отруєння парами ртуті. Саме цю подію в усьому світі визнають початком ери клінічної трансплантології. На жаль, після цього протягом 40 років операції з пересадки органів в Україні не проводились. Початок 1970-х років — наступний етап розвитку української трансплантології. В 1972 р. професор В.С. Карпенко першим в колишній УРСР зробив операцію з пересадки нирки. В наступні роки розвиток трансплантології в країні очолив професор Євгеній Якович Баранов, який тривалий час був головним трансплантологом України і всіляко сприяв відкриттю регіональних центрів. У 1994 р. в Запоріжжі було здійснено трансплантацію печінки, у 1998 р. — одночасну трансплантацію підшлункової залози та нирки, у 2002 р. — серця. Перші центри з трансплантації в нашій державі було відкрито в 1986 р. у Донецьку та Львові, в 1992 р. — у Запоріжжі, у 1993 р. — в Одесі. Перший з’їзд трансплантологів України, що відбувся в 1994 р. у Запоріжжі, визначив основні напрямки розвитку цієї науки, окреслив коло першочергових питань, які слід вирішити. Було розпочато роботу над проектом закону про трансплантологію, державної програми щодо її розвитку, було затверджено окрему хірургічну спеціальність — трансплантолог, організовано викладання трансплантології в медичних вузах.

Більше того, розвиток трансплантології стимулює дослідження в інших медичних галузях: імунології, морфології, анестезіології, нефрології, кардіохірургії тощо. Нові знання необхідні хірургам-трансплантологам та лікарям інших спеціальностей, які займаються цим напрямком медицини. Як наслідок, здійснюється цілеспрямована підготовка спеціалістів, проводяться науково-практичні дослідження, організовуються наукові зібрання. Створено спеціалізовану вчену раду із захисту тематичних дисертацій, працює Інститут хірургії та трансплантології АМН України, йде підготовка до відкриття нових трансплантологічних центрів у Харкові та Дніпропетровську, існує спеціальна державна програма з розвитку вітчизняної трансплантології. Рівень підготовки багатьох лікарів вже давно визнали в закордонних хірургічних клініках.

От, власне, й відповідь на Ваше запитання, проблема в іншому — чи створено в нашій державі сприятливі умови для розвитку трансплантології та формування цивілізованого ставлення суспільства до питань пересадки внутрішніх органів та тканин.

— Що саме Ви маєте на увазі? Які проблеми стають на заваді розвитку вітчизняної трансплантології?

— Як уже було зазначено, в Україні тисячі пацієнтів «стоять» у черзі на трансплантацію того чи іншого донорського органа, відповідних операцій проводиться вкрай мало — на рік не більше 100–120 трансплантацій нирок, кілька пересадок серця чи печінки. Водночас в нашій країні трансплантація нирки показана 2500 пацієнтам на рік, серця чи печінки — 1500. Для порівняння: у США щорічно трансплантацію нирки здійснюють більш як 16–18 тис. пацієнтів, печінки — 3–4 тис., на «штучній нирці» перебуває близько 165 тис. хворих. У Польщі щорічно проводять до 2 тис. трансплантацій нирок, 500 — серця, 700 — печінки. В Україні ж потребу в гемодіалізі мають не менш як 25 тис. пацієнтів, але вітчизняні клініки можуть щорічно допомагати не більше ніж 3 тис. з них. Проблема не лише в неналежному матеріально-технічному забезпеченні наших лікарень, а й у високій вартості цієї процедури. Не завжди пацієнти можуть отримати лікування гемодіалізом за державний кошт, а матеріальні можливості, самі розумієте, в усіх різні. При цьому вартість та ефективність операції з пересадки нирки значно дешевша, та й прогноз більш сприятливий.

Проблеми, які зумовлюють зазначену вище ситуацію, мають різний характер: законодавчий, організаційно-фінансовий та ментальний — часто необ’єктивне та упереджене ставлення суспільства до трансплантології через елементарну необізнаність багатьох людей щодо відповідних питань.

У 1999 р. було прийнято Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», який практично не відповідає реальній ситуації, що склалась у вітчизняній трансплантологічній галузі, не дає змоги належним чином організовувати та надавати високоспеціалізовану хірургічну допомогу нашим пацієнтам. Головним недоліком зазначеного Закону є недосконалість та непрактичність процедури забору донорських органів. Як результат — в Україні критичний їх дефіцит.

З живим донорством все більш-менш зрозуміло: людина може «подарувати» своїм близьким родичам для трансплантації один зі своїх парних органів, якщо відповідна операція їй не зашкодить. Щодо взяття органів у померлих, то тут виникають значні проблеми, які негативно впливають на всю трансплантологічну галузь. Річ у тім, що саме люди, які загинули у ДТП або внаслідок інших нещасних випадків і в яких діагностовано смерть мозку, часто стають донорами трансплантатів. У більшості європейських країн та в Росії кожну людину, в якої діагностовано смерть мозку, автоматично розглядають як потенційного донора органів та тканин, якщо померлий ще при житті офіційно не був проти. Щоб висловити заперечення, людина має звернутись з відповідною заявою до державної трансплантологічної служби та висловити незгоду бути донором після смерті. Її дані заносяться до централізованої бази даних. В іншому випадку, за відсутності суто медичних протипоказань для вилучення у померлого органів для трансплантації згода його родичів не потрібна. Тобто це питання розглядається через призму «презумпції згоди» померлого. Такий принципи організації трансплантологічної служби в Польщі, Австрії, Іспанії та багатьох інших розвинених країнах.

В Україні ж, навпаки, навіть якщо людина не залишила офіційних письмових розпоряджень щодо незгоди бути донором після смерті, вилучення органів чи тканин може відбутись лише після отримання згоди від її найближчих родичів чи опікунів. В інших випадках, навіть якщо їх не вдалося розшукати, що трапляється доволі часто, органи у померлого не вилучають. Більше того, в нашій державі навіть не існує юридично чітко затвердженого механізму, який би дав змогу бажаючим дати прижиттєву згоду на донорство органів після смерті.

З різних причин в Україні родичі померлого доволі рідко — в 1 з 10 випадків — дають одностайну згоду на вилучення органів для пересадки хворим, які цього потребують. Взагалі, час завжди працює проти практичної трансплантології, наприклад, коли не вдається розшукати родичів померлого пацієнта чи вони прибувають до клініки через значний період часу. До згоди родичів померлого анатомічні матеріали не можна вилучати з трупа для подальшої трансплантації. Таким чином, в Україні спрацьовує принцип «презумпції незгоди» громадян на те, щоб після смерті стати донором органів чи тканин.

До кінця неврегульованим також залишається питання чітких критеріїв діагностування смерті мозку у пацієнтів реанімаційних відділень. Також має місце незацікавленість та часто відверте негативне ставлення реаніматологів до процедури організації та забору донорських органів. Річ у тім, що згідно з існуючими правилами саме ці лікарі мають приступити до здійснення процедури діагностики смерті мозку у пацієнта та розпочати перемовини з його родичами про можливий забір донорських органів — справа, самі розумієте, непроста з психологічних та моральних міркувань. Через такі організаційні проблеми чимало донорів «втрачається» саме в реанімаційних відділеннях.

Інша проблема — недостатнє фінансування роботи трансплантологічної служби. Кожне видалення, зберігання, транспортування та пересадка певних донорських органів має свою вартість, яку державна система охорони здоров’я не завжди в змозі компенсувати. В результаті при заборі органів у померлого з живим серцем, але вже мертвим мозком часто видаляють лише нирки. Операції з їх пересадки найбільш поширені в нашій державі. Причиною є те, що забір та трансплантація нирок — відносно дешева операція порівняно з пересадкою серця чи печінки. Ось така своєрідна «економія» та «ощадливість» попри те, що практично всі вітчизняні трансплантологічні центри оснащені належним сучасним обладнанням, а спеціалісти — хірурги, анестезіологи, морфологи, імунологи — володіють достатніми знаннями та практичним досвідом.

Не такі як треба також якість і зміст викладання трансплантології у багатьох вітчизняних медичних вузах та рівень професійної підготовки лікарів, яким тим чи іншим чином доводиться займатись питаннями трансплантології. Трансплантацію органів, як один із видів високоспеціалізованого хірургічного лікування, досі не включено до стандартів лікування відповідних захворювань.

Ну й нарешті, чи не найголовнішою проблемою розвитку української трансплантології є необізнаність та неадекватне ставлення до неї громадськості, відсутність належних державних програм, які б сприяли формуванню у населення об’єктивної та прогресивної думки про суспільну значимість взяття органів у померлих та трансплантологію загалом.

Як наслідок цих та інших проблем, в Україні із 5–8 тис. потенційних померлих донорів органи для пересадження видаляють лише у 15–20.

— Щодо ставлення суспільства до трансплантології: яким чином можна його змінити та куди варто спрямувати цей «вектор»?

— Люди самі мають скласти власну думку про вітчизняну трансплантологію та її значення для системи охорони здоров’я зокрема та суспільства загалом. Завдання держави — сприяти поширенню об’єктивної інформації щодо цієї хірургічної галузі, в тому числі як приклад наводити відповідний досвід розвинених країн. Відсутність неупередженого державного інформування населення щодо суспільної значимості трансплантології та донорства органів призвела до того, що несвідомі, упереджені чи необізнані ЗМІ сприяють формуванню у населення необґрунтованого негативного ставлення. Часто інформація, яка оприлюднюється, взагалі не відповідає дійсності або є упередженою. Як результат — чимало наших співгромадян взагалі не сприймають трансплантологію як практично значиму для суспільства хірургічну галузь, не знають, що посмертне донорство органів у більшості розвинених країн світу є поширеним та звичайним явищем. В Україні взагалі варто врахувати досвід провідних європейських держав щодо організації роботи трансплантологічних служб та створення належних умов для формування у суспільства прогресивного ставлення до явища донорства органів.

Так, у багатьох європейських країнах центральні та місцеві органи влади вже давно проводять інформаційну кампанію, працює соціальна реклама, яка докорінним чином змінила саме ставлення громадян до трансплантології як хірургічної галузі, що перебуває в одному ряду з іншими видами високоспеціалізованої хірургічної допомоги. Суспільство усвідомило, що трансплантація органів — єдиний шанс на порятунок для багатьох співвітчизників. Дати їм надію на одужання — обов’язок свідомого громадянина. Люди не проти описаної вище «презумпції згоди» на посмертне донорство, більше того — чимало з них дають прижиттєву згоду на те, щоб стати донором після смерті. Подібні вчинки підтримуються державою. У деяких країнах навіть запроваджено спеціальні «картки донорів» чи робляться відповідні позначки в їх особистих документах, у США, наприклад, у водійських правах. Важливо, що за умови існування в багатьох європейських державах «презумпції згоди» та незабюрократизованого законодавства, яке регулює роботу трансплантологічних служб, країнам світу вдалося уникнути комерціалізації та тінізації трансплантологічної галузі (купівля–продаж донорських органів категорично заборонені). Держава надає додаткове фінансування лікарням, в яких здійснюють забір органів. У відповідних клініках працюють «трансплант-координатори», які інформують трансплантаційні центри про появу потенційного донора. Трансплантологічні служби практично всіх країн Європи об’єднані єдиним пацієнтським «листком очікування» — єдиною загальною чергою пацієнтів на проведення відповідних операцій з пересадки органів чи тканин. Тому донорський орган може бути переданий до трансплантологічного центру іншої європейської держави, якщо на те є об’єктивні причини: більш термінові показання до проведення операції чи краща імунологічна сумісність у пацієнта з іншої країни. Цими питаннями займається загальноєвропейська організація «Євротрансплантант».

Цікавим є також і американський досвід. Річ у тім, що в США, в деяких штатах країни, після загибелі людини, яка може бути донором органів, треба також питати дозволу у родичів. Але щодо цього ментальність американців діаметрально протилежна нашій: лише в 10% випадків вони не дають відповідної згоди, зазвичай з релігійних міркувань. Ось яскравий приклад того, наскільки важливо прогресивне ставлення суспільства до трансплантології.

Можливо, за умови комплексного реформування українського законодавства та системи охорони здоров’я й формування об’єктивного прогресивного суспільного ставлення до трансплантології, в Україні також можна буде запровадити «презумпцію згоди» щодо посмертного донорства органів та тканин. Тоді кожного пацієнта, якому діагностовано смерть мозку, можна було б вважати потенційним донором, якщо він за життя офіційно не заперечував проти цього, родичі після його смерті також з власної ініціативи не були проти. Водночас державі слід буде відповідним чином стимулювати та заохочувати людей, які погодяться стати потенційними донорами після смерті.

— Чи не стане запровадження «презумпції згоди» щодо взяття органів у померлих і лібералізація процедури забору та пересадки органів причиною виникнення різного роду зловживань в трансплантологічній галузі?

— Якщо мається на увазі так звана «чорна» трансплантологія — незаконний забір донорських органів чи тканин, їх продаж на «чорному» ринку, проведення підпільних операцій з пересадки органів, то з усією відповідальністю можу заявити, що в Україні такого явища, як кримінальна трансплантологія, бути не може. Поміркуйте самі, трансплантологія органів — дуже складна процедура, яка потребує проведення чисельних лабораторних, інструментальних та морфологічних досліджень, застосування спеціальних методик консервування, зберігання та транспортування. У трансплантологічній практиці для консервації донорських органів застосовують дуже багато речовин та лікарських засобів, які мають запобігти їх відторгненню у реципієнта. Трансплантологічна операція дуже складна та обмежена за часом — має бути проведена через 6–24 години після забору донорського органа. Взагалі для забезпечення проведення однієї такої операції залучається 15–20 лікарів різного профілю (хірурги, анестезіологи, лаборанти, імунологи) та чимала кількість середнього медичного персоналу, не кажучи вже про адміністрацію клінік, що займається вирішенням відповідних організаційних питань. Після операції пацієнт проходить тривалий курс консервативного лікування в спеціалізованих стаціонарах чи відділеннях, під час якого він, зокрема, отримує імуносупресивну терапію для запобігання відторгнення трансплантата.

Отже, таємно виконати забір, зберігання, перевезення та трансплантацію донорських органів практично неможливо, оскільки ці дії потребують не лише спеціальних умов, а й, що найголовніше, залучення багатьох спеціалістів. Продати такі органи за кордон також неможливо, бо іноземні трансплантологічні служби користуються зовсім іншою системою імунологічного підбору трансплантатів. Тому погодитись хоча б найменшим чином з голослівними звинуваченнями на адресу вітчизняних трансплантологів та клінік, які часто поширюють некомпетентні або заангажовані ЗМІ, особисто я — не можу. Українські лікарі часто стають заручниками медико-правового нігілізму та різного роду непорозумінь, внаслідок чого на їх адресу лунають несправедливі звинувачення в причетності до торгівлі людськими органами. Емоції потенційних реципієнтів, які не можуть пройти лікування за кордоном та роками ждуть пересадки донорського органа, горе родичів померлих пацієнтів, які не дочекались своєї черги на операцію, обурення громадськості зрозуміти, звичайно, можна, але не раджу лікарям або керівникам клінік мовчки «ковтати» безпідставні звинувачення. Це може дуже негативно вплинути на всю вашу подальшу роботу та кар’єру. Варто активно відстоювати свої права та професійну гідність: вимагайте, коли це необхідно і доречно, офіційних публічних спростувань та вибачень від сторони, яка поширює образливу неправдиву інформацію. В нашій державі, коли лікарів-практиків часто намагаються зробити «крайніми», не маючи на те жодних підстав, вміти захищати свою людську гідність та професійні права вкрай важливо. Пацієнти, медичні працівники, суспільство та держава — ланки одного ланцюга, тому працювати над вирішенням актуальних питань слід разом, допомагаючи один одному.

— Що очікує на українську трансплантологію найближчим часом?

— Точної відповіді на подібні запитання ніхто не знає. Можу лише сказати: науковий, практичний та кадровий потенціал у вітчизняної трансплантології достойний. Наші співгромадяни також здатні змінити своє ставлення до цієї хірургічної галузі, оцінити її роботу та потреби більш об’єктивно та прогресивно. Однак подальший розвиток трансплантології, як і усієї медичної галузі, можливий за умов проведення належних змін у правовому забезпеченні її роботи та переходу на нові принципи фінансування. Будемо щиро сподіватись, що будь-які прогресивні позитивні зміни наші пацієнти та лікарі оцінять належним чином.

Бесіду вів Олександр Сіроштан, фото надане респондентом