— Серед проблем захисту медиків на перше місце я би поставив питання оплати праці в державній системі охорони здоров’я; на друге — систему регулювання зайнятості медиків; на третє — соціальне страхування медиків; на четверте — питання безпосереднього дотримання прав медиків.
Перш за все хочу наголосити, що медичні працівники — звичайні люди, які мають згідно з Конституцією України такі самі права, як і решта громадян країни. Тому на них поширюються «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина», що затверджені розділом II Конституції України. Крім того, медики мають ще права, що безпосередньо пов’язані з їхньою трудовою діяльністю, і одночасно полягають у праві лікарів на захист від будь-якого втручання, у тому числі і з боку держави, у здійсненні громадянських і політичних прав, адже кожен медпрацівник — член громадянського суспільства та учасник політичного життя. Ці права охороняють особу від небажаних обмежень і втручань. Лікарям дуже важко відстоювати свої права, оскільки часто пацієнти з великою недовірою, сумнівом та упередженням ставляться до них.

Що ми маємо на сьогодні в нашій державі? Це — невідповідність правових актів України міжнародним вимогам. Україна якомога швидше має вирішити питання про ратифікацію таких важливих документів Ради Європи, як Європейська соціальна хартія, Європейський кодекс соціального забезпечення, Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу, Конвенція про права людини та біомедицину. Адже саме ці документи регулюють політику у сфері охорони здоров’я та медичного обслуговування населення Європейського Союзу.

Законодавчо в Україні закріплені наступні права і пільги медичних працівників: заняття медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації; належні умови професійної діяльності; підвищення кваліфікації, перепідготовка не рідше одного разу на 5 років у відповідних закладах та установах; вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження в установленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики; безкоштовне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків; обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їхньому життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством; соціальна допомога з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків; скорочений робочий день і додаткова оплачувана відпустка у випадках, встановлених законодавством; пільгові умови пенсійного забезпечення; пільгове надання житла та забезпечення телефоном; безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництво приватного житла, придбання автомототранспорту; першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами; створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій; судовий захист професійної честі та гідності; безоплатне отримання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства... Лікарі дільничних лікарень та амбулаторій сільської місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медичні сестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації і відділень планової та екстреної консультативної допомоги за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад 3 роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю 3 календарних дні, при цьому зберігаються права інших медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

Та на жаль, сьогодні ми є свідками зовсім іншої ситуації. Рівень зарплатні медпрацівників залишається одним із найнижчих у порівнянні з іншими галузями національної економіки. Він не забезпечує соціально-економічного захисту медиків, що дуже негативно відображається на функціонуванні системи охорони здоров’я в цілому. Проблема — відсутність реальних механізмів реалізації зазначених вище прав на практиці. Законодавче закріплення великого обсягу професійних прав не означає їх реальне забезпечення.

Окрім того, медичні працівники багатьох спеціальностей постійно піддаються ризику захворіти на ВІЛ/СНІД, туберкульоз, вірусні гепатити та інші інфекційні захворювання. А чи захищені законодавчо такі медичні працівники? Так, на рівні з конституційними та професійними правами існують ще і спеціальні права. Їх основна відмінність від професійних у тому, що вони належать конкретному лікарю чи певній групі лікарів, яких об’єднує певна особливість професійної діяльності чи інша ознака. До них якраз і належать права медпрацівників, які підпадають під ризик зараження ВІЛ/СНІДом. Відповідно до Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. ризик зараження цим вірусом під час виконання службових обов’язків віднесено законодавством до категорії професійних ризиків, а власне зараження — до професійних захворювань. Лікарі мають право на щорічне безоплатне отримання путівки для санаторно-курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів із використанням її у літній або інший зручний для них час, першочергове покращення житлових умов у порядку, встановленому законодавством України. Працівникам, зайнятим наданням медичної допомоги особам, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до заробітної плати, надаються право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічна додаткова відпустка в порядку, встановленому законодавством України. Дані пільги спрямовані на покращання прав лікаря на відпочинок і гідні умови проживання, на компенсацію порушеного права на безпечні і здорові умови праці. Соціальний захист медичних працівників, виконання професійних обов’язків яких пов’язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, викладено у розділі V Закону України від 12.12.1991 р. «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення».

На захисті прав лікаря може стояти також обов’язкове соцільне державне медичне страхування, що є, безперечно, найближчою перспективою для України (відповідні законопроекти, ймовірно, будуть розглянуті новою Верховною Радою вже у цьому році). У розвинених державах світу страховики не допускають лікаря до роботи, якщо той не має страховки від цивільної відповідальності. Крім того, страховики ведуть фото- та відеофіксацію оперативних втручань, що є дуже важливим матеріалом під час розгляду справи в суді. Натомість українські страхові компанії не знають, кого вони насправді страхують, не знають, наскільки кваліфікований той чи інший лікар.

Основними причинами конфліктних ситуацій, претензій та позовних заяв з боку пацієнтів є:

• неякісне надання медичної допомоги;
• необґрунтоване, без достатніх показань або за наявності протипоказань проведення діагностичних, лікувальних, профілактичних або реабілітаційних заходів, що призводить до діагностичної помилки, вибору помилкової тактики лікування, погіршенню стану пацієнта, ускладненню перебігу лікування або подовженню терміну лікування;
• використання лікувальних технологій, що непередбачені галузевими стандартами та протоколами;
• недотримання деонтологічних принципів, відсутність довірчих стосунків з пацієнтом;
• недостатнє ведення первинної документації.

Щодо надання медичної інформації, то варто зазначити, що вже ухвалено новий Цивільний кодекс України, який належно регламентує особисті немайнові права людини, а саме — право на медичну інформацію та право на інформацію про стан здоров’я. А статті 32 Конституції України, 23 Закону України «Про інформацію», 285 Цивільного кодексу, 6 і 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я зобов’язують лікаря надавати медичну інформацію. Крім того, 30 жовтня 1997 р. ухвалено рішення Конституційного Суду, в якому зазначено, що обов’язково потрібно надавати медичну інформацію в повному обсязі, в доступній формі та своєчасно. А от під час втілення цих законодавчо виписаних статей на практиці виникають проблеми. Особливо коли йдеться про згоду на медичне втручання. Інформована згода завжди має передбачати надання належної медичної інформації, яка, згідно з рішенням Конституційного Суду, є свідченням про стан здоров’я пацієнта, план лікування, діагноз, прогноз ризиків для життя та здоров’я. Проте необхідно пам’ятати, що медичний працівник, який не хоче мати проблем із розголошенням медичної таємниці, має надавати інформацію лише конкретній особі: пацієнтові або його представникові. В іншому разі він зобов’язаний перевірити, яку саме особу представляє той, хто хоче отримати таку інформацію. Так можна запобігти майбутнім неприємностям. Класичним прикладом розголошення медичної таємниці є справи, які стосуються ДТП. Часто трапляється, що подають адвокатський запит про надання медичної інформації, медичний працівник надає її, після цього на нього подають позов до суду — і медик програє справу, оскільки розголосив медичну таємницю, надав адвокатові інформацію не про ту особу, яку той представляє, а про протилежну сторону.

Законодавство України — Цивільний кодекс і Основи законодавства України про охорону здоров’я — передбачає право медика надавати медичну інформацію не в повному обсязі, коли вона може завдати шкоди здоров’ю пацієнта. Але оскільки всі особливі випадки, коли такої інформації не надають, передбачити неможливо, лікар має діяти на власний розсуд.

Варто також передбачати різні умови й осіб, які можуть чи, навпаки, не можуть надавати згоду на медичне втручання. Так, особа до 15 років не компетентна надавати згоду. Хоча, згідно із Цивільним кодексом, молода людина з 14 років має право надавати згоду на медичне втручання. Проте в цьому випадку необхідно також поінформувати батьків, усиновителів чи опікунів. Узагалі згоду на медичне втручання мають надавати батьки або законні представники дитини. Якщо ж вони цього не роблять, згідно із законодавством необхідно звертатися до органів опіки та піклування. Але нині цей механізм дуже складний і застосовують його рідко.

Як свідчить медико-правова та наукова література, бувають ситуації, коли згоди на медичне втручання не потрібно. Це, зокрема, випадки з галузі невідкладної хірургії, реанімаційні стани, складні діагностичні процедури, тобто ті, коли йдеться про рятування життя та здоров’я пацієнта. Цікаво, що згоду на медичне втручання можна надавати й усно, проте не в разі складного медичного втручання. Тоді обов’язково має бути письмова згода, в якій необхідно вказати час і дату, коли її надали. Передбачено й відмову від медичного втручання. Однак у тих випадках, коли немає загрози для життя та здоров’я, також мусить бути письмовий акт і підтвердження цього. Але законодавець оминає зазначені питання, залишаючи їх на розсуд медичних працівників, а потім — правників. І варто пам’ятати про те, що згоду чи відмову від медичного втручання обов’язково слід оформляти у двох примірниках: один — для медичного закладу, інший — для пацієнта.

Я — оптиміст, і вірю в те, що держава, нарешті, зверне увагу на реальний захист прав медичних працівників, адже у разі збереження тих негативних тенденцій, що мають місце зараз (низький рівень заробітної плати, жалюгідний стан деяких лікувальних закладів, недостатність оснащення тощо), виникає реальна загроза зруйнувати усю існуючу систему медичної допомоги, і в першу чергу — через відсутність кваліфікованих медичних працівників, які зараз отримали реальний шанс, через систему «голубої картки» отримати роботу в країнах Євросоюзу.

Паралельно з цим медики, і понад усе лікарі, самі повинні подбати про механізми відстоювання своїх законних прав. І один з таких механізмів уже працює в усіх розвинутих країнах світу, а називається він «лікарське самоврядування». Тобто назріла необхідність створення в Україні єдиної організації зі спеціальними правами, яка б могла об’єднати зусилля всіх лікарів України для відстоювання своїх законних прав і проведення конструктивного діалогу з органами законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування. Відповідний законопроект, розроблений українськими фахівцями із врахуванням міжнародного досвіду, вже знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. Сподіваюся, що він теж буде розглянутий у цьому році.

Алла Степаненко, д-р мед. наук, професор, перший віце-президент Української медико-правової асоціації, провідний науковий співробітник Інституту медицини праці АМН України, керівник програми медико-фармацевтичного страхування страхового товариства «Гарантія»:

— Професійна діяльність медичних працівників в Україні регламентується чітко окресленим правовим полем, яке сформовано положеннями Цивільного кодексу України, Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю України. Ці документи передбачають відповідальність медичних працівників у разі скоєння злочину під час виконання професійних обов’язків, іншого завдання шкоди життю та здоров’ю пацієнта.

Піддавати сумніву доцільність існування цього правового поля в професійній діяльності медичних працівників недоречно, адже надто висока ціна, яка сплачується за неналежне виконання своїх обов’язків, — це здоров’я і життя пацієнта.

Разом з тим виникає питання: а які механізми захищають медичних працівників у разі необґрунтованих претензій пацієнтів або їхніх родичів при заподіянні випадкової, непередбачуваної шкоди пацієнту? Адже медична діяльність має досить суттєвий ризик стосовно непередбачуваності наслідків втручання (особливо інвазивного) і випадкове завдання шкоди пацієнту є не бажаною, але характерною особливістю для медичної діяльності. Однозначну відповідь на це питання дати не просто, оскільки в законодавчому полі стосовно цього питання існує явна прогалина.

Для оцінки якості і ефективності надання медичної допомоги, повноти її обсягів в експертних комісіях з якості (міських, обласних УОЗ) використовуються медичні стандарти (першим таким документом були Тимчасові уніфіковані стандарти надання медичної допомоги, 1998). Дійсно, такі нормативні документи захищають права лікаря і права пацієнта. Однак цей інструмент потребує удосконалення як документ, що має набути статусу національного і обов’язкового для виконання. В першу чергу це стосується якісно нової методики розробки стандартів, яка має опиратися на принципи доказової медицини, джерелом якої для стандартів мають бути клінічні рекомендації (clinical guideline). Така методика вже існує в Україні, як і перші розроблені та протестовані в медичних закладах стандарти, що ґрунтуються на принципах доказової медицини. Проте процес впровадження створених документів не обіцяє бути швидким і легким.

Використання медичних стандартів як нормативного документа в експертній оцінці якості наданої медичної допомоги є важливим інструментом в тому числі і для захисту лікаря. Адже зв’язок між ефективністю і якістю наданої допомоги не є абсолютним. Забезпечення якісною медичною допомогою з урахуванням сучасних технологій лікування, необхідних ресурсів (медичне обладнання, кваліфіковані кадри тощо) не гарантує виключно позитивний кінцевий результат лікування. На кінцевий результат лікування впливають генетичні, біологічні фактори, спосіб життя, соціально-економічні умови, наявність шкідливих звичок, індивідуальні особливості реакції організму на ті чи інші чинники.

Розмежувати неефективну медичну допомогу внаслідок низької якості її надання від інших причин, що не залежать від лікаря, — можуть саме медичні стандарти, які здатні об’єктивно довести чи заперечити недбалість лікаря.

Страхування професійної відповідальності медичних працівників — ефективний спосіб захисту діяльності лікаря і медичної сестри, що однаково відповідає як їхнім інтересам, так і інтересам пацієнтів. Це підтверджується тривалим і позитивним досвідом зарубіжних країн, де лікарі певних спеціальностей, особливо з високим ризиком негативних наслідків (акушери-гінекологи, хірурги), не можуть дозволити собі здійснення практичної діяльності без страхового полісу. Адже витрати медичних працівників у разі сплати збитків пацієнту є досить високими: в США за рік налічується близько 100 випадків з компенсацією 1 млн доларів США, а інколи вони сягають і 10 млн доларів США. Помилки може припуститися будь-хто, але її наслідки в медичній практиці можуть бути тяжкими і мати гучний негативний громадський резонанс.

Українським законодавством також передбачені такі механізми у випадку заподіяння шкоди пацієнту внаслідок лікарської помилки.

Сьогодні залишились позаду ті часи, коли відшкодування спричиненої пацієнтові шкоди була суто теоретичною категорією. Такі випадки є частими і для державних, і для приватних медичних закладів. Серед юристів почала формуватися когорта спеціалістів «медичного» напрямку, оскільки кількість судових справ в царині медичної практики постійно збільшується. Медичному працівнику залишатися сам на сам у такій ситуації скрутно, тому кількість застрахованих, хоч і повільно, проте постійно зростає, це підтверджує і мій особистий досвід роботи з програмою страхування професійної відповідальності медичних працівників.

Отже реальними механізмами захисту професійної діяльності медичних працівників можна розглядати медичні стандарти як інструмент оцінки лікувально-діагностичного процесу і страхування медичного персоналу як інструмент захисту від наслідків можливої професійної помилки. Цікаво, що ці два механізми, захищаючи лікаря (медичну сестру), аж ніяк не протистоять інтересам пацієнта, а, навпаки, є гарантом і їхніх інтересів в отриманні якісної і безпечної медичної допомоги.

Володимир Синиця, юрист, канд. мед. наук, доцент, член Правління Українскої медико-правової асоціаціції, Львів:

— Питання забезпечення прав громадян у всіх галузях суспільних відносин останнім часом посідають одне з визначних місць серед усіх актуальних проблем сьогодення. І це не випадково, оскільки хоч і повільний, проте невпинний поступ України до європейської спільноти безальтернативно вимагає поставити дотримання прав та свобод людини в число найважливіших умов входження нашої держави в європейський дім.

Тому зовсім не дивною є та величезна увага, яка приділяється суспільством правам людини у сфері охорони здоров’я. Особливістю цієї галузі є те, що усі права в ній розглядаються з двох позицій: прав пацієнта та прав лікаря. І, що важливо, ніяким чином не можна відділяти права одних від прав інших.

На мій погляд, права пацієнта, без сумніву, мають посідати чільне місце в охороні здоров’я. Адже саме пацієнт повинен бути в центрі уваги цієї галузі. Але пацієнт може бути впевненим у тому, що його права будуть повністю дотримані лише тоді, коли лікар також почуває свою абсолютну захищеність. Тому і слід всебічно сприяти створенню такої системи захисту прав лікаря, яка б давала йому змогу використовувати усі свої знання та вміння на благо пацієнта і одночасно бути впевненим у своєму захисті від необґрунтованих претензій з боку пацієнта та його родичів. Не секрет, що власне побоювання таких претензій спонукає лікаря утримуватись від певних ризикованих, але, можливо, ефективних методів лікування, які інколи залишаються єдиною надією хворого на порятунок.

Великі сподівання останнім часом покладаються на розроблення та введення у юридичний обіг оптимальної форми інформованої згоди пацієнта на лікування. Без сумніву, такий цивілізований і прийнятий в цілому світі підхід сприятиме посиленню захисту прав лікаря. Важливо, щоб така інформована згода не була занадто формалізована і не применшувала прав пацієнта.

Болючим питанням в охороні здоров’я було і надалі залишається питання оплати лікування. Сучасний стан даної проблеми довів неефективність існуючої системи фінансування охорони здоров’я. Тому, звичайно, система страхової медицини вимагає невідкладного впровадження, хоча вона також не зможе вирішити усі проблеми з оплатою лікування. Можливо, доцільно було б залучати самого пацієнта брати участь у керуванні рухом бюджетних коштів на оплату саме його лікування через систему пільгового кредитування в медицині. Питання, без сумніву, складне, але його вирішення дало б змогу хоча б частку коштів, що йдуть у медицину, наблизити до конкретного пацієнта та його лікуючого лікаря.

Радмила Гревцова, адвокат, канд. юр. наук, доцент кафедри кримінального і адміністративного права Академї адвокатури України, президент Української медико-правової асоціації, директор Центру юридичного і ділового консультування «Праворад»:

— Останнім часом багато говориться про лікарські помилки, що спричиняють шкоду здоров’ю пацієнтів, про необхідність захисту прав пацієнтів. І недарма. Водночас забезпечення прав пацієнтів неможливе без захищеності лікаря. Проте наразі вітчизняний лікар залишається ще менш захищеним, аніж пацієнт.

Зараз хіба що лінивий не згадує про жалюгідний матеріально-технічний стан багатьох державних і комунальних закладів охорони здоров’я, мізерну заробітну платню працюючих у них лікарів, їх перевантаженість і передчасне «професійне вигоряння». За таких умов чимало лікарів не відчувають у собі здатності адекватно відповідати на виклики сьогодення. А вони неабиякі: це і підвищення вимогливості населення до якості медичної допомоги; і значний професійний ризик, який, поряд з можливістю непередбачуваної реакції людського організму, обумовлюється використанням нових технологій у медицині; і тенденція до посилення юридичної відповідальності закладів охорони здоров’я і медичних працівників. Здавалося б, лікарі приватних закладів (а частка останніх від загальної кількості вітчизняних ЛПЗ — 5% — все ще залишається мізерною) мають почувати себе більш впевнено. Але, на жаль, це не завжди так. Чимало з працівників приватних клінік і кабінетів потерпають від недотримання їхніх трудових прав з боку роботодавця, який теж опиняється затиснутим у лещата недосконалого законодавства, складної економічної ситуації і не завжди цивілізованого ринку (хоча це, звісно, не виправдання). Клопоту додають і деякі пацієнти, що інколи зовсім не проти підзаробити на ніби-то дуже багатих приватних ЛПЗ і лікарях. Як вийти з цієї ситуації?

Звісно, наріжним каменем є законодавчий захист прав лікарів. Навряд чи хто сперечатиметься із твердженням про те, що реформування вітчизняного законодавства у галузі охорони здоров’я, визначення правового статусу лікарів та інших медичних працівників, є сьогодні вкрай необхідним. Як результат, правові норми мають стати більш конкретними і наповнитися реальним змістом. Наприклад, стаття 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» містить чималий перелік професійних і соціальних прав медичних працівників. Проте більшість із них залишаються тільки на папері. Такий стан речей не може вважатися нормальним і потребує якнайшвидших змін. Причому зміни до законодавства мають бути не фрагментарними, а системними, які би враховували загальний контекст. Отже, скажімо, не варто приймати Закон «Про захист прав пацієнтів» і Закон «Про захист прав лікарів» у відриві один від одного. Більш того, з точки зору досягнення мети законодавчого регулювання і застосування правил юридичної техніки, набагато доречнішим видається внесення змін до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», які би забезпечили комплексне вирішення проблеми визначення правого статусу пацієнта і медичного працівника.

На жаль, сподівання на те, що вітчизняний законодавець подарує медикам досконалий закон, напевно, справдяться, але, вочевидь, не завтра. А працювати треба вже сьогодні.

На одному з семінарів-практикумів для головних лікарів закладів охорони здоров’я, коли ми закінчили «обов’язкову програму» і перейшли до дискусії, одна з учасниць запитала мене: «Куди ми йдемо? До чого нам готуватися, що робити зараз?». Коротко розповівши слухачам про відомі мені законопроекти у галузі охорони здоров’я, які чекають своєї черги під куполом на вулиці Грушевського, мені довелося відповісти: «Вчитися максимально використовувати ті можливості, які надає чинне (!) законодавство».

Попри його недосконалість, знання лікарями приписів чинного законодавства і вміння застосовувати їх для захисту своїх прав є сьогодні «питанням номер один» на порядку денному.

Сучасному лікареві вже недостатньо вміти правильно встановлювати діагноз і обирати тактику лікування, адекватну наявній ситуації. Треба мати поняття про правові аспекти «інформаційної складової» лікарської діяльності, документальне оформлення відносин, що виникають під час її здійснення, підстави для оцінки якості медичної допомоги чи послуг, правові шляхи вирішення конфліктних ситуацій і про багато інших речей.

Як адвокату, що надає правову допомогу закладам охорони здоров’я, мені досить часто доводиться стикатися з необізнаністю з боку лікарів і навіть керівників закладів охорони здоров’я з правовими питаннями їхньої діяльності. Дехто з них навіть не знає про існування Основ законодавства України про охорону здоров’я, не кажучи вже про зміст положень Цивільного кодексу України, Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законодавчих актів, що мають безпосереднє відношення до здійснення лікарської практики. Нерідко знайомство із правовою базою обмежується кількома наказами та інструкціями, що регулюють надання певного виду медичної допомоги. Проте навіть нормативи надання медичної допомоги за відповідними лікарськими спеціальностями знайомі далеко не всім лікарям. Тим більш медики не відслідковують зміни у відповідному законодавстві, не мають достатньої інформації про практику його застосування. Тому дуже важливими є ініціативи з правової просвіти українських лікарів і медсестер.

Так, наприклад, Українська медико-правова асоціація періодично проводить для своїх членів та представників партнерських організацій безкоштовні семінари з правових питань. Останній семінар-практикум «Правові питання надання медичної допомоги» відбувся 26 вересня 2007 р. у Києві. Наступний планується у листопаді. Учасники отримують на семінарах зразки документів правового характеру разом з рекомендаціями щодо їхнього застосування.

Сьогодні кожен лікар, який бажає відчувати себе хоча б відносно захищеним від безпідставних закидів з боку пацієнтів, контролюючих органів чи інших осіб, повинен подбати про те, щоб у закладі охорони здоров’я були в наявності відповідні документи правового характеру: правила надання медичної допомоги чи послуг, формуляри інформованих згод на медичне втручання тощо.

Проте інколи виникають ситуації, коли необхідна вже не «юридична профілактика», а «оперативне втручання». Тому питання «Як захистити лікаря?» передбачає і відповідь «Хто має захищати права лікаря?».

Кількість штатних посад юрисконсультів у бюджетних закладах охорони здоров’я, на жаль, суттєво не збільшується (на Першому Всеукраїнському конгресі з медичного права і соціальної політики, що відбувся 14–15 квітня у Києві, йшлося про зворотню тенденцію). Та й далеко не всі приватні заклади можуть дозволити собі мати юридичну службу чи юрисконсульта. У лікувально-профілактичних закладах, де юрисконсульти є, вони переважно займаються складанням господарських договорів, наданням консультацій з трудового права, але питання, що позначаються суто «медичною» специфікою, нерідко залишаються поза їхньою увагою. Крім того, чимало юрисконсультів не мають практики представництва інтересів у суді, хоча, безперечно, серед них є і досить успішні судові юристи.

Сьогодні все більше лікарів отримують другу вищу освіту — юридичну. Хоча загалом ця тенденція є помітною тільки на пострадянському просторі (для західних країн вона не характерна), її можна тільки вітати. Лікарі з юридичною освітою можуть ефективно захищати права своїх колег, займаючись громадською діяльністю. Крім того, вони можуть стати незамінними як менеджери охорони здоров’я. Проте у випадках, коли йдеться про цивільний позов чи кримінальну справу, лікареві, як правило, краще звертатися за допомогою до юриста, для якого юриспруденція є основним фахом, помноженим на досвід. Адже такі ситуації вимагають знання цивільного чи кримінального процесу, досконалого володіння юридичною технікою, вміння працювати з доказами по справі. А для цього головне — практика.

Разом з тим далеко не кожен юрист чи навіть адвокат (особа, яка має щонайменше два роки юридичного стажу, склала кваліфікаційні іспити і зобов’язана дотримуватися певних правил етики) здатен надати лікареві якісну правову допомогу з питань, пов’язаних зі здійсненням медичної діяльності. Для того, аби така допомога була насправді ефективною, необхідно, щоб юрист розумів сутність і характер медичної діяльності, мав досвід юридичного супроводження закладів охорони здоров’я, «пропустив» їх проблеми через себе. Сьогодні таких юристів небагато, але, враховуючи той інтерес, який медичне право викликає у професійної громадськості, можна прогнозувати поступове збільшення їхньої чисельності.

Проте, готуючись захищати інтереси закладу охорони здоров’я чи лікаря, жоден юрист не обійдеться без консультації вузького спеціаліста (не просто медика, а лікаря відповідної спеціальності), без одержання так званого висновку спеціаліста. Враховуючи загальну тенденцію до збільшення «медичних» судових справ, необхідна альтернативна медична експертиза, за висновками якої можуть звертатися не тільки пацієнти, а й лікарі. Як бачимо, питання юридичного захисту кожного лікаря і захисту прав лікарської громади загалом є тісно взаємопов’язаними. А ефективний захист прав лікарів — і на макро-, і на мікрорівні — можливий тільки у тісному співробітництві між медиками, юристами і навіть представниками пацієнтів.

Ігор Гончаров