— Пане Сергію, хотілося б почути Вашу думку щодо змісту статті 49 Конституції України. Наскільки логічною, на Ваш погляд, є декларація безоплатності медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я без зазначення джерела фінансування, що цю безоплатність має покривати (ст. 49, ч. 3)?

— Зміст 49 ст. Конституції України відповідає критеріям не реального стану медичної галузі, а соціалістичного популізму. Згадаймо історію цього питання: конституційна ніч 28 червня 1996 року, дебати навколо символів держави, мови, повноважень Президента і парламенту. Стаття 49, авторами якої були представники лівих партій, особливих дискусій не викликала, адже у ній містились такі добрі наміри… У 1999 році Кабінет Міністрів України ініціює введення так званих платних послуг за переліком додаткових методів діагностики та лікування. Депутати-комуністи звертаються до Конституційного Суду. Суддя-доповідач — прихильник КПУ, дотримує ідеологічних канонів без урахування практичних потреб. Конституційний Суд виносить вердикт про повну підтримку безоплатності медичної допомоги у закладах державної і комунальної форм власності... Крапка! Рішення Конституційного Суду, як нас усіх тоді переконували, не обговорюється, а виконується.

На слухання запрошували мене як народного депутата України — Голову профільного Комітету та, здається, заступника міністра (на той час) В. Москаленка.

Аргументи медиків сприйняті не були...

Наслідки такого рішення гірші, аніж горезвісний підрахунок Конституційного Суду каденцій колишнього Президента (1+1=1), адже тим самим був зупинений процес модернізації галузі, поставлені перепони для мотивації професійного росту медиків і запровадження нових сучасних медичних технологій.

Слід згадати, що подібні конституційні вимоги щодо охорони здоров’я містилися і в основних законах деяких сусідніх держав (Росія, Польща тощо). Але там зуміли вчасно подолати популізм та ідеологічну заангажованість. Сьогодні ж в Україні такий висновок Конституційного Суду може зашкодити впровадженню загальнообов’язкового соціального медичного страхування.

Зміни до Конституції України 2004 року стосувалися лише політико-правових питань, а не прав громадян. Їх голосували в пакеті із відомим рішенням по наслідках президентських виборів 2004 року.

Отже, зміни до ст. 49 потрібні. Існує чимало пропозицій щодо цього, які неодноразово обговорювались на медичних форумах.

— Внесення поправок до Основного Закону — досить копітка і розтягнута у часі справа. Яка політична сила, на Ваш погляд, може ініціювати внесення необхідних змін до ст. 49 Конституції України і коли це може відбутись?

— Як представник однієї парламентської фракції я міг би чітко заявити — БЮТ. Але це виглядало б як агітація, тому буду відвертим: я знаю думку і представників «Нашої України», і іншої фракції. Позиції щодо реформування галузі охорони здоров’я, звичайно, не ідентичні, але дуже близькі. Тому можливий наступний сценарій: дострокові вибори у Верховну Раду України — створення демократичної євроінтеграційної більшості — програма діяльності нового Уряду — зміни до Конституції (у т.ч. до ст.49). Співавторами поправок (за умови переобрання депутатами) крім мене будуть Л. Григорович, В. Карпук, і, сподіваюсь, В. Вечерко та Т. Бахтєєва або ж нові парламентарі-медики.

— Чи не є, на Вашу думку, зростання епідемії туберкульозу, підвищення показників дитячої смертності тощо наслідком неефективного функціонування первинної ланки охорони здоров’я в її нинішньому вигляді?

— Первинна ланка охорони здоров’я не є головним винуватцем соціально обумовлених епідемій чи явища депопуляції. Це проблема значно вищих інстанцій. На жаль, усі «зіркові» політики, які декларують рух України до ЄС, не зрозуміли, що до європейського співтовариства нас приймуть не тоді, коли ВВП сягне рекордних цифр і процвітатиме свобода слова, зібрань та мітингів, а коли в Україні зупиниться епідемія СНІДу, туберкульозу, наркоманії, фізичної і ментальної деградації суспільства.

В європейській унії висока політика ґрунтується на думці простих громадян, звичайних мешканців мегаполісів, міст чи містечок. Ця думка надалі трансформується в політичні проекти, ефективність яких прямо пропорційна інтегральній позиції міщан чи селян заможної Європи. А тепер скажіть, на простому побутовому рівні: чи погодиться європеєць прийняти у свою родину хворого? Чи буде прагнути відгородитися від нього новим муром?

Тому без зрушень у системі охорони здоров’я ми довічно залишатимемось представниками «іншого світу».

— Чому молоді лікарі не хочуть працювати дільничними терапевтами чи педіатрами, а віддають перевагу «вузьким» спеціальностям?

— Тому що їм не до вподоби функція диспетчера. Знаючи, що бути інтерністом значно важче і відповідальніше, вони не вірять, що отримають від держави належну оцінку їхньої праці у вигляді достойної плати.

— І як їх можна «спонукати» до роботи на дільниці?

— В ідеалі — створити порядок, коли б молодих спеціалістів не «заганяли» в первинну ланку, а дали можливість вибирати їм самим за такими критеріями, як: а) зарплата; б) умови роботи; в) умови проживання. Але це — компетенція органів місцевого самоврядування, керівники яких мають хоча б для себе визначити, чи потрібні громаді, яка їх обрала, кваліфіковані медики, чи люди обійдуться без них. Боюся, що без «медичних революцій» на місцях менталітет багатьох нових бюрократів не зміниш.

— Хотілося б почути Вашу думку щодо сімейної медицини...

— Ми в полоні гарного терміну — «сімейний лікар». Чудово! Так само, як сімейний адвокат. Хто ж проти? От тільки адвокату слід платити, а медику (див. ст. 49 Конституції України)? На медичному форумі у Запоріжжі в 2006 році були окреслені такі вимоги:

Лікар в Україні має бути представником хоча б «середнього класу», якщо недоцільно нині говорити про його заможність.

Рівень «середнього класу» для медицини визначається за простою формулою: зарплата лікаря на рік=1000 грн.•кількість років лікаря.

Претендувати на таку оцінку праці можуть лише відповідальні кваліфіковані медики, а не ледарі, пияки чи особи з ознаками морально-етичної ерозії, для яких кожен пацієнт — це новий тягар. Таких нині (хотів би помилитися) — кожен шостий.

— А хто і на підставі яких критеріїв має оцінювати ефективність роботи дільничного (сімейного) лікаря?

— Є один критерій: здорова дільниця — район «здоров’я» — здорове місто і т.д. Ви скажете, що лікар впливає на стан громадського здоров’я лише на 15%. Так, лікуючий лікар. Але ж у нас така могутня управлінська та санітарно-протиепідемічна бюрократія! Вона має право (та й обов’язок) впливати на владу в питаннях щодо здорового довкілля (ст. 50 Конституції України), достатнього і безпечного харчування (ст. 48), якісного житла (ст. 47), безпечних та здорових умов праці (ст. 43) тощо.

Коли ж управлінець Міністерства охорони здоров’я чи районного відділу охорони здоров’я мислить лише про тендер, про обслуговування фармацевтичного бізнесу або про систему щомісячного мита із практикуючих лікарів, то щось слід змінювати — чи вищеперераховані статті Конституції і Закони України, чи таких управлінців.

— З яких джерел, на Вашу думку, мають оплачуватись послуги дільничного (сімейного) лікаря: держбюджету, коштів обов’язкового чи добровільного медичного страхування?

— Запитання, шановний пане Ігоре, «звідки брати кошти для фінансування роботи лікаря» є найпростішим: із усіх перерахованих Вами джерел. Але Ви не згадали про ще одне — те, яке поляки називають тихим словом «лапувка». Доцільніше законодавчо змінити його на легальне — «гонорар».

Бесіду вів Ігор Гончаров